Привели князя Остромира, вiн нещодавно лише прийшов з козакiв, ще не встигла вiдрости в нього чуприна, недавно одружився. Стрункий, гожий князь. На смерть прирiкала його вiдунка Злата. Князь Остромир повернувся лицем до жертовного вогнища, поклав руку на серце, схиливши голову, i голосно промовив:
– Богине Ягно-Мамо-Леле! Хай я буду проклятий тобою на вiки вiчнi, i нiколи душа моя не прилине до твоєї вiчної душi, i хай душа моя буде неприкаяна, хай твої перуни знищать мене i мiй рiд до дев'ятого колiна, якщо я коли-небудь не виконав своїх клятв.
Страшна була ця клятва, i волхви бiля своїх куренiв попадали на землю ниць, а люди, якi оточували Капище, стояли на схилах яру i сидiли на деревах, глухо зойкнули i затулили очi руками. Тодi з Храму вийшов волхв волхвiв i оголосив, що дев'ять волхвiв погадають на нутрощах молоденьких ягнят на справжнiсть Остромирової клятви. Дев'ять учнiв волхвiв пiшли у кошари князя Кия вiдiбрати дев'ять молодих ягнят. Коли дев'ять волхвiв принесли цих дев'ять ягнят у жертву Ягнi, нутрощi всiх дев'яти ягнят виявилися чистими, i волхви в один голос виголосили:
– У недомаганнях князя Кия виявляється воля Божа. Тар'ягн, воїн i рятiвник, кличе нашого князя.
Князь Кий, сивий, аж бiлий, наче снiг, сидiв на похiдному тронi, якого йому зробили славетнi майстри з мiста Бусла, тi, якi робили обладунок для Атiла. Довгi бiлi його пальцi нараз напружились на кiнцях пiдлокiтникiв, охоплюючи мiцно голови золотих кабанiв. Сила з усього тiла стеклася у цей потиск рук. Князь Кий промовив:
– Хай жереб вирiшить долю Злати i її найкревнiших, – i безсило прихилився до спинки трону.
Знову з Храму вийшов найперший волхв iз довгим посохом, а обабiч нього двоє молодших волхвiв, хоча всi троє були древнiми старцями, бо бороди, вуса i волосся в них були молочно-бiлими; найперший волхв – вищий, стрункий i сухорлявий.
Вiдунка Злата колись була гарною чорнявою дiвкою i зараз ще була гарна. Кругловида, пов'язана чорною хусткою понад самими бровами, але в очах її поблискували недобрi вогнi. Коли вона почула голос великого князя Кия, її очi стали чорними i бездонними. Хтось iз гурту вигукнув:
– Вiдьма Чорнобогова!
Тодi двоє з молодших волхвiв зав'язали Златi очi чорною хусткою i дали в руки розмальований таємничими знаками горщик, обiпнутий бiлим полотном. Злата потрусила горщиком i вiддала першому волхву. Волох зняв з горщика полотно i витрусив жеребок на землю. Тодi зняв з очей Злати пов'язку, i вона глянула на землю. Жеребок лежав доверху чорним личком.
– Каюся, Велика богине Ягно! – заволала Злата. – Знарошне хотiла я погубити князя Остромира за те, що погордував моєю дочкою.
– Очищення, очищення! – залементувала юрба, i охочi почали зносити на велику купу хмиз, а волхви вкопали посеред кола, яке виклали з сухого хмизу люди, три стовпи i прив'язали до них Злату, її дочку i сина.
Хай звершиться! – виголосив найперший волхв i пiшов у Храм. З Храму вийшло троє волхвiв i запалили вiд жертовного вогню три смолоскипи. Потiм усi троє кинули смолоскипи у хмиз, стiна вогню затулила жертви вiд очей.
На другий день помер князь Кий. I сказали волхви дiвчатам з Києвої челядi i отрокам з молодшої дружини:
– Хто хоче супроводжувати князя Кия у Вирiй?
Багато було бажаючих iти зi своїм князем, але волхви вибрали лише одну найкращу – дiвчину Дарину i шiстдесят трьох юнакiв. Тiло князя Кия внесли в головну браму Храму, поставили перед фiгурою Бога Триглава, i перший волхв, стоячи перед марами з тiлом, вдивляючись у лице Бога, сказав:
– Дозволь, Боже, спорядити князя Кия в далеку дорогу.
– З Богом, – вiдгукнулося тихим голосом одинадцять волхвiв. Найголовнiший з них проказав:
– Дозволь, Боже, спорядити князя Кия у високу дорогу.
– З Богом, – вiдгукнулися волхви, i їхнiй шепiт наповнив Храм до самого верху.