– Пропусти, Мамонте, до палацу, я i тебе, i красуню Днiстро хочу вiд Звиєвого полону визволити.
Мамонт його пропустив. Зайшов Тар'ягн у палац, а там п'ятиголовий срiбноголовий мамонтоголовий злий Звий сидить, до Днiстро-Бережi залицяється.
Вийшли вони на срiбний тiк. П'ять днiв, п'ять ночей бились, один одного перемогти не можуть. Нарештi Звий перетворився на п'ятиголового орла i знявся у повiтря. Тар'ягн став триголовим лебедем i теж знявся у повiтря. Одна голова в нього – як синiй вогонь, друга – як бiлий вогонь, третя – як жовтий вогонь. Бачить Тар'я, що Звий починає на нього насiдати i вогонь його ось-ось спалить, та й проказав вiн подумки молитву Слави: «Славо тобi, Ягно, вогненне диво, Золота Оленице, прамати роду Тар'ягна i всiх добрих начал на Землi. Покажи своє могуття. Дай менi силу розiмкнути чорнi пазурi безоднi. Дай менi силу трави, яка поборює голизну землi. Дай менi яснiсть Дарбога, що зiгрiває землю, волю Велеса i мiць Сварги, що кує мечi. Дай, Лелю, менi мiй лук iз стрiлами. Слава! Слава! Слава!»
I з'явився в його руках лук iз стрiлою. Вдарив вiн вогненною стрiлою п'ятиголового Орла, i впав Орел на острiв. Коли падав, сказав:
– Сильний ти, Тар'я! Але з моїм найстаршим братом – шестиголовим кабаноголовим золотоголовим злим Звиєм у борню не вступай, бо не переможеш ти його.
Як упав Звий на острiв, то провалився пiд землю, але не сконав, а пiдняв землю на плечах, i його кiстки виперлись iз землi та стали горами Карпатами. А Звий так i не сконав до кiнця, iнколи вiн здригається, i здригається навколо земля.
Опустився Тар'ягн на землю i став знову людиною. Сказав вiн Днiстро-Бережi:
– Важкою була ця битва, чи любиш ти мене, чи пiдеш за мене?
– Люблю тебе i пiду за тебе, але лише на п'ять рокiв, бо треба тобi iти визволяти Дунай-Бережу, яка потрапила в полон до кабаноголового.
Народилась у них дочка, i назвали її Галка, бо була вона чорнявою, кароокою красунею.
Зiбрався Троян у далеку дорогу та й сказав Днiстро-Бержi:
– Як я пiду, то наша дочка стане галкою, бо її зачаклував Звий, якого я зборов. Розчаклує її витязь по iменi Кiмар. У нього буде оцей мiй лук i стрiли. Вiд шлюбу Кiмар'ягна i Галi пiде рiд, який зватиметься кiмарiйцi, другою ж їх назвою буде iм'я галичани, а стольним мiстом – Галич. Як засяють лук i стрiли золотим вогнем, то стануть кiмарiйцi панувати над усiма племенами народу тарiйського.
Одна людина не може бути разом i старiйшиною, i волхвом, i князем. Як порушать кiмарiйцi цю заповiдь, то поблякне їхнiй лук та стрiли i пiдкоряться вони слав'ягнам. Пiсля довгого панування над усiма племенами тарiйськими слав'ягни теж допустять, що їх князь Атей забере всю владу в однi руки, i поблякне їхня слава.
Прийшов Тар'ягн на те мiсце, де починалася Дунай-Бережа, а там лише чорна яма. Став спускатися Триєдиний у ту яму i потрапив на Той свiт. А хто туди потрапляв, той зразу ставав землею, а душа линула вiд тiла. Тiльки торкнувся Тар'ягн дна, як вiдразу закам'янiв, але серце в Тар'ягна було безсмертним, тому очi його дивилися, вуха чули, а язик мiг говорити. Прийшов кабаноголовий шестиголовий злий Звий та й питає:
– Чого ти тут шукаєш?
– Хотiв тобi голову стяти, Дунай-Бережу визволити!
– Менi голову стяти важко, а тебе я у полон узяв. Будеш ще одним каменем у моєму князiвствi, тiльки що говiрливим.
Пiшов кабаноголовий золотоголовий Звий своїм володiнням лад давати, а Дунай-Бережа i питає Тар'ягна:
– Що ж тепер робити?
– Ти випитай у кабаноголового де його сила. Як признається, то, мовляв, пiдеш за нього. А тодi вiзьмеш у нього чарiвну паличку, мене торкнешся, я оживу i його силу вiднайду.
Як закам'янiв Тар'ягн, то на Землi, там де вiн ходив, стало дуже холодно, живими лишилися тiльки пристосованi до холоду дерева i звiрi. Щоб не померли нащадки Тар'ягна з голоду, Ягна кинула з Дива насiння, i з нього постали великi отари оленiв, на яких тар'ягни полювали. Тому однiєю з назв Ягни є Золота Олениця.
От приходить кабаноголовий додому, а Дунай-Бережа його питає:
– Де захована твоя сила?
Звий ударив Дунай-Бережу, i вона почала плакати. Пожалiв вiн її i каже:
– Як пiдеш за мене, то скажу, де моя сила. Моя сила в оцьому стовпi, – i полетiв.
Розказала Дунай-Бережа Тар'ягну все, а вiн:
– Не в стовпi його сила, але ти стовпа прибери i шануй.
Так Дунай-Бережа i зробила. Прилетiв кабаноголовий, а Дунай-Бережа навкiл прибраного стовпа ходить, пiсень шанобливих спiває:
– Що це ти робиш? – питає кабаноголовий.
– Твою силу сокочу.
Розм'якло серце Звия, але вiн стримався i каже: