Додому ми йшли з високо піднятими головами, правда, намагалися при цьому не вдихати повітря глибоко. Вечоріло, і лавочки біля під’їздів вже були зайняті цікавими бабусями-пенсіонерками, які дуже полюбляли обговорювати всі дворові новини і роздавали необхідні поради направо і наліво.
Проте того вечора все було інакше. Бабусі, щойно вгледівши наші постаті здалеку, повідкривали роти, щоб, як звичайно, пожурити нас за марнування грошей на оцих здоровезних собацюг. Але «пахощі» від наших чотириногих друзів могли знетямити хоч кого. Отож бабусі зірвалися з насиджених місць і чкурнули по домівках.
Бідолашні старенькі… Уявляю, як їм хотілося висловити все, що вони думають про нас із Наталкою! Але, вочевидь, у них ще буде нагода потішити душу обговоренням побаченого.
Ми мили своїх собак шампунем, обполіскували і знову мили. Я навіть спробувала почистити Онезі зуби. Але смерділо так, що нам обом довелося покарати своїх улюбленців, закривши їх на балконі. Усе вивітрилося десь через пару днів, після того, як ми повторили купання ще двічі чи тричі.
Тепер, згадуючи цей випадок на лікарняному ліжку, ми реготали, як навіжені.
Турботливість моїх близьких і небайдужих до моєї долі людей поставили мене на ноги. Одного разу, приблизно через місяць після нещасного випадку, я усвідомила, що коли трохи перетерпіти, то я, в принципі, цілком можу спустити ноги з ліжка. Це так мене потішило, що я стала пробувати по кілька разів на день.
Життя в палаті тривало, кожен був зайнятий власним одужанням. Марія Василівна, спостерігаючи за моїми спробами підвестися на ноги, якось запитала:
— Полінко, а ти не хочеш розповісти мені про свій сон напередодні вибуху?
— Ви про що, Маріє Василівно? Я ж нікому начебто про сон не розповідала. Чи я марила про це?
— Ні, ти нічого не казала. Звідки знаю? Хіба це так важливо? То що — розповіси?
Того вечора ми з Марією Василівною залишилися в палаті самі, і я вирішила розповісти їй про свій сон. Подумала: ой непроста, здається, старенька. Тим більше, її завтра виписують. Чом би й не поговорити про це? Напевне, я почала мудрішати. Адже все, що мені потім сказала Марія Василівна, я пам’ятаю й досі.
«Я знову у своєму місті. Був сонячний літній день. Як завжди, потрапила до дивного перехрестя. На повідку в мене — два хорти: Онега і ще якийсь гарний чорний пес. Навколо снували люди. Багато людей. Вони були одягнені в яскраве і чимось заклопотані. Хтось щось продавав, хтось купував, кудись поспішали. Хтось із кимось розмовляв. Я вирішила, що нарешті дізнаюся, що це за місто, як називається ця вулиця, хто живе в отій сірій будівлі. Спробувала звернутися хоч до когось, але здавалося, що люди не помічають ані мене, ані моїх собак.
Подумала: «Треба уважніше роздивитися навколо, може, побачу когось із своїх знайомих». І раптом усі заметушилися. Стали розбігатися навсібіч, ховалися в під’їзди і щільно зачиняли двері й віконниці. Я сторопіло спостерігала за цією панічною метушнею, намагаючись дізнатися, що відбувається, але на мене дивилися з жахом, і через секунду я залишилася на перехресті лише зі своїми собаками. Раптом стало якось дивно тихо. Аж тут я чітко відчула здригання землі, неначе якийсь величезний динозавр крокував бруківкою.
То був не динозавр. Із-за рогу з’явився дивовижний срібнорогий Чорний Бик. Він ішов правобіч вулицею й зупинився за кілька метрів від мене. Я відчула, що мені зовсім не страшно. Замилувалася ним — таким прекрасним, могутнім. Очі його були налиті кров’ю, чорне тіло лисніло на сонці, і на цьому тлі срібні роги виглядали просто чудово. Я не могла відвести від нього очей. Чорний Бик, здавалося, теж розглядав мене, а потім став повільно наближатися. Запала приголомшлива тиша, лунали лише міцні удари ратиць. І тут я чомусь занепокоїлася. Розглядалася — куди б утекти, водночас розуміючи, що мені це не вдасться. І раптом мій чорний пес, зірвавшись з повідка, кинувся до Бика.
«А-а-а-а! — скрикнула я. — До мене, до мене!!!»
Але пес підбіг до Чорного Бика і, наче дратуючи його, повернув у провулок. Бик, розлютившись, погнав за ним. Онега, зірвавшись з повідка, теж кинулася навздогін, і я залишилася сама.
«Господи! Що ж воно таке!»
Я чомусь зовсім не думала про себе. Побігла за ними, почала кликати й шукати. Онега повернулася до мене через якийсь час, а мій чорний пес-захисник — ні. Я блукала містом аж до темряви. Гукала, плакала, бо відчувала провину, що втратила його. Мені було неабияк шкода, бо я збагнула: з собакою щось сталося…»