— Тоді я прокинулася. Усе обличчя було мокре від сліз. На душі було так тяжко, наче я щойно поховала когось із рідних. І це відчуття залишається й дотепер…
— Я так і думала… — відгукнулася після тривалої паузи Марія Василівна. — А зараз я тобі дещо розповім, але ти, будь ласка, ні про що мене не питай. Я скажу тобі лише те, що можу сказати. Решту зрозумієш сама. Якщо не зараз — то пізніше. Слухай…
Я весь час спостерігала за тобою. Ти людина непроста, і недарма твоє життя сповнене усіляких складнощів. На все є причини. Але якщо ти не змінишся, себто не зміниш свого ставлення до людей і до життя, — то помреш. Чорний Бик — це твоя смерть. Ти мала вже померти. А чорний пес, який тебе врятував, — твій янгол-охоронець. Ти втратила його тієї ночі. Він поручився за тебе ціною свого життя і дав тобі ще один шанс. Але жити тобі тепер доведеться без нього. Я не знаю, що вже там було у твоєму житті, та щось ти зробила неправильно. Або ж просто не робила того, що повинна була…
— Не знаю, що я зробила такого поганого, щоб аж так… не знаю, — прошепотіла я ледве чутно і вибухнула сльозами.
Вони раптом ринули з моїх очей, немов злива. Я закрила обличчя долонями. Плечі здригалися все сильніше й сильніше. Я ридала, як маленьке дівча, в якого забрали улюблену ляльку.
А Марія, трохи помовчавши, усміхнулась і продовжила:
— А що ти зробила гарного? Знаєш, у теперішньому житті недостатньо — просто не робити поганого… Схоже, в тебе є якесь призначення. І ти маєш його виконати. Ти добра й розумна дівчина — немає жодних сумнівів. Але ти маєш довести, що все зрозуміла й готова до змін. Тобі буде дуже важко, іноді зовсім кепсько, бо в тебе немає більше твого захисника. Ти не помічала його, не прислухалась до нього. Зрадила його, але він усе ж таки вірив у тебе і пожертвував своїм життям в обмін на твій порятунок… Але якщо ти зумієш, якщо зможеш пройти крізь усі труднощі й змінитися, то він, твій янгол-охоронець, відродиться, немов птах Фенікс, і повернеться до тебе. Але ти всіма вчинками, точніше, думками й учинками, повинна довести, що гідна цього.
Усе, що я почула, звучало зовсім несподівано з вуст цієї жінки. Я чекала чого завгодно — міркувань про Бога, про церкву, про життя. Але такий напрямок розмови здивував мене надзвичайно.
— Вибачте, Маріє Василівно, а кому я повинна це довести?
— Полінко, я ж просила ні по що не питати. Але я відповім на твоє, у принципі, обґрунтоване питання: вважай, що ти повинна довести це передовсім самій собі. Коли навчишся чесно й щиро дивитися собі в очі, а точніше, в душу, — ти зрозумієш це. І життя твоє зміниться. Дуже. Якщо ж ти не зможеш цього зробити, то, як я вже казала, помреш. Хоча нехай це тебе не лякає. Усі рано чи пізно помирають. Це нормально. Природно. — Марія Василівна посміхнулась трохи сумно, але якось світло.
Я чомусь вірила кожному слову цієї дивної жінки, хоча все життя мене запевняли, що світ матеріальний, і ніяких там янголів, тим більше — «охоронців», — не існує. Я давно здогадувалась, що коли не почула б те, що вона мені щойно сказала, то померла б. Тому слухала дуже уважно. Мені так хотілося жити!
Окрім цього, я одразу згадала ще одну людину. Хоча нині вже не впевнена, що то була людина…
Я тоді навчалась в Уманському педагогічному училищі, мріючи присвятити своє життя вихованню молодого покоління. Вчилася добре, але, як і всі, мріяла про кохання. Хотілося відчути себе комусь потрібною, і цим — знову ж таки, як завжди — створювала собі проблеми.
Якось ми йшли з подругою центральною площею славного міста Умані — найбільш популярним місцем серед хлопців та дівчат. Люда (так звали мою подругу) була дуже гарна за тодішніми мірками і моїми уявленнями про вродливу жінку. Великі, виразно підфарбовані очі, тонкі брови, високе чисте чоло і довге шовковисте волосся. Я не заздрила, але кому не хотілося замолоду бути гарною, популярною й коханою? Тепер уже й не пам’ятаю, куди ми простували з цією дівчиною, але в моїй юній душі росли захоплення і гордість. Вона, така красуня, йде зі мною! У нас із нею — спільні справи!
Назустріч ішов якийсь чоловік. Виглядав він жахливо: дуже блідий, шкіра вся в плямах і струпах. Принаймні, я його таким бачила. Чоловік був геть лисий, хоча легкий пушок сивого волосся підкреслював неймовірну землисту блідість його обличчя. Я тоді ще подумала: цей дивний чоловік виглядає так, наче щойно виліз із могили. І коли він заговорив, то моє тіло вкрилося сиротами. Голос, глухий і невиразний, звучав ніби з-під землі…