У день виписки доктор Багрєєв запросив мене до свого кабінету:
— Сідай і слухай.
А сам сидів за столом і лише дивився в історію хвороби — хвилину, другу. Він що — забув про мене? Потім підвівся. На мене навіть не глянув. Пройшов до вікна і лише тоді заговорив. Тихо, повільно, але впевнено, наче розмовляв сам із собою.
— Я працюю психіатром ось уже майже тридцять років. За моєї досить тривалої практики пам’ятаю більше ста випадків, коли люди вирішили покласти край життю і в такий спосіб розв’язати всі проблеми і позбутися болю. Хтось вижив, але переважно — ні. Як лікар я знаю, що в таку мить позбавлення від душевного чи фізичного болю здається найсолодшою цукеркою і найзаповітнішою мрією. Людський мозок подає в таку хвилину найсильніше відчуття — інстинкт самозбереження. І лише дуже сильна людина — я повторюю — ДУЖЕ СИЛЬНА, може утриматися від цієї спокуси і звернутися по допомогу. Але спочатку вона має усвідомити, що сама з цим не впорається. І це теж важко. А звернутися по допомогу — це наче зізнатися у своїй слабкості. Але ти повинна знати, моя люба, що лише сильним людям таке до снаги.
Тут, мабуть, на моєму обличчі відбився сумнів, і Багрєєв повторив:
— Так-так. Для людини, яка опинилася в подібній ситуації — це подвиг. Ну то слухай. У моїй практиці таких випадків було лише три. Один із них — твій.
Я дивилася на нього, широко розплющивши очі, і слухала, наче голос янгола. Щось у моїй душі зростало і міцнішало. Щось змінювалося.
— А зараз я тобі скажу найголовніше. Слухай і ніколи не забувай про це. Ти — сильна. Ти — гарна. Розумна, сильна і гарна жінка. І якщо ти змогла подолати це — то зможеш подолати й інше і досягти всього, чого тільки захочеш у житті. Розумієш?! УСЬОГО.
Він, цей такий жорсткий і водночас добрий лікар Багрєєв, вселив у мене силу і впевненість. І все почало виходити.
Я знову згадала Марію Василівну та її неймовірні надприродні здібності. Але ще — розповіді людей, як їм допомогла церква і віра в Бога. Я й собі вирішила піти до церкви.
Правду кажуть: поки людині добре — вона не поспішає звертатися до Бога. Живе собі й живе потроху, спокутує іноді гріхи добрими справами й думками. Але коли потрапляєш у надскладну ситуацію чи захворієш на якусь невиліковну хворобу — ось тоді й починаєш шукати. Куди ж іще? Тільки до Бога.
Я теж попрямувала. Можливо, для того, щоб зрозуміти: Бог і церква — це різні речі. Я не хочу образити вірян, які ходять до різних церков і відчувають себе там на місці. Декотрі навіть не уявляють свого життя без церкви, без людей, котрі там моляться.
Я відвідувала церкви й раніше: роздивлялася ікони, обрамлені в золото, ставила свічки «за здравіє» і «за упокій». Але досі мені не було так самотньо і погано, як тепер.
Мені пояснили, що спочатку потрібно сповідатися, щоб священик відпустив гріхи і благословив на праведне життя.
Я, як і належить, рано-вранці пішла не поснідавши, відстояла службу. Батюшка запросив підійти до нього. Нахилив мене так, що я носом увіткнулася в його огрядний живіт, і накрив мене єпітрахилью. Про щось питав. Я автоматично відповідала, але що саме — не пам’ятаю. Голод загострив нюх: від батюшки дуже неприємно пахло. Потім він дав мені поцілувати хрест, що до нього прикладалися всі, хто прийшов на сповідь. Та відчуття, що Господь простив мої гріхи, не приходило. Я б сказала, навіть навпаки — почувалася приниженою і негідною прощення. Хоча думки мої і душа щиро прагнули розкаяння. До цієї церкви я більше не ходила.
Друга спроба виникла спонтанно. У подруги помер батько. Я допомагала чим могла. Після похорону ми пішли до церкви для відспівування і «запечатування». З собою принесли все, що було потрібно: землю з могилки, хліб, яйця, вино, гроші й дюжину носових хусточок.
Служниця наказала нам викласти все це на стіл. Ми стали чекати батюшку. Поки чекали, прибула ще одна сім’я для «запечатування» свого покійного. І в них, схоже, не вистачило своїх хусток. Тоді служниця, що продавала іконки і хрестики, вийшла з-за прилавка, зібрала наші хустки і стала тут же продавати їх новоприбулим…
Але без Його допомоги не обійшлося. Якось я вирішила відвідати свою подругу Світлану. Вона завжди надихала мене силою духу, працьовитістю й постійним бажанням щось поліпшити в своїй квартирі. Одружилася вже, коли мала доньку Марину, а майбутній чоловік теж мав двох дітей від попереднього шлюбу. Його перша дружина нездужала, а після її смерті діти отримали нову маму, сестричку Маринку й маленького Андрійка, який невдовзі народився.