Як Світлана піднімала чотирьох дітей — для мене досі загадка. Антон, її чоловік, працював, а діти, домашнє господарство, собака й кіт були на плечах Світлани. Вона ще й примудрялася підробляти плетивом. Це в неї виходило чудово, тож на її продукцію був неабиякий попит. Жили вони в невеликій двокімнатній квартирі, неподалік від центру. Як вони там містилися — для мене теж досі незрозуміло. Я завжди заходила до неї, коли щось не ладналося, і, побачивши, що вона крутиться, наче муха в окропі, та при цьому ще й не втрачає гарного настрою й сили духу, йшла присоромлена. Думала: ну ось людині ще важче, ніж мені, і нічого, а я…
От і зараз вона так само крутилася. Донька Марина влаштувалася на роботу в Лондоні, залишивши Світлані двох своїх донечок. Мабуть, у моєї подруги вже не вистачало власних ресурсів, і це привело її до церковної громади. Дізнавшись про мою ситуацію, вона запропонувала піти до церкви удвох, і я не наважилась образити її відмовою.
— Полю, я хочу представити тебе нашому пастиреві Владиславу Петровичу. Розкажи йому все, і він обов’язково допоможе.
Я подумки усміхнулася, але виказувати свій скепсис не хотілося.
На мій подив, Владислав Петрович виявився звичайною людиною. Він був одягнений у звичайний чоловічий костюм. Досить зичливий. Я згадала прислів’я: «Очі — дзеркало душі». Подивилася в очі, але не побачила там нічого особливого. І лише коли він заговорив, я зрозуміла, що це — пастир від Бога. Голос його, глибокий баритон, проникав углиб свідомості й залишався там.
— Доброго дня, Поліно, — м’яко привітався.
— Добридень вам.
— Розкажи, Поліно, про свої сумніви, я спробую допомогти тобі прийняти правильне рішення.
Мені сподобалося, як він це сказав. Я вже розуміла тоді, що зі своїми проблемами кожній людині судилося впоратися самостійно. Мабуть, на моєму обличчі відбилося здивування, бо Владислав Петрович м’яко посміхнувся і сказав:
— Чимало людей покладають на Господа розв’язання своїх проблем. Моє завдання — допомогти прийняти правильне рішення. Тобі ж пояснювати не треба. Ти вже це знаєш.
Я здивувалася ще більше.
— Чому ви так думаєте?
— Я не думаю, я знаю.
«Ох, і щастить же мені на знавців…» — подумала я, а вголос сказала:
— Мене Світлана до вас привела. Я не хотіла її образити і тому прийшла. Після стількох років атеїстичного виховання багато людей навернулися до віри. Я теж відвідала різні парафії в пошуках шляху до Бога. Але, крім розчарування, на жаль, нічого не отримала.
Владислав Петрович підійшов до мене й подивився в очі. Дуже уважно. І раптом посміхнувся і ствердно похитав головою. Я подумала: «Що б це означало?»
— А ти сама віриш у те, що Він є? — поцікавився.
— Раніше гадала, що так, а тепер — не знаю. Але до церкви ходити не хочу. Відчуваю себе там якось незатишно…
— Ось коли тобі знадобляться гроші, і ти хочеш позичити їх у свого батька, тобі ж не обов’язково йти до сусіда, щоб він замість тебе зробив це?
— ???
— Ти можеш піти просто до батька і попросити, хіба ні?
— Ну, загалом, так.
— А хтось не може. Соромиться, або йому просто краще в компанії.
І тут я збагнула, про що він.
— Себто ви хочете сказати, що мені не обов’язково ходити до церкви? І я можу напряму звертатися до Нього — із вдячністю, по допомогу чи за порадою?
— Атож, — посміхнувся Владислав Петрович, — саме це я і хочу сказати. Господь уміє читати в наших серцях. Навіть більше — він створив нас різними. Так, за своєю подобою, але різними. Комусь треба ходити до церкви, бути серед вірян чи просто людей. У тебе — інакше. Це теж не випадково. У Господа — свої плани щодо кожного.
Я була вражена тим, що пастир не навертає мене ходити до церкви, носити десятину і співати псалми-молитви.
— Які ж плани у Нього щодо мене?
— Не знаю, я не Господь. Але я маю дати тобі одну важливу пораду. Знайди в собі сили пробачити тій людині чи людям, які сотворили з тобою таке…
— Звідки ви знаєте? — здивувалася я. — Вам Світлана розповіла?
— Ні. Я не знаю. Просто досвід. Ти ж прийшла сюди. Тож розкажи, не бійся, — його голос наполягав і зачаровував.
І я розповіла. Не змогла утриматися від спокуси поскаржитися на долю. Але Владислав Петрович був чудовим слухачем. Не перебивав. На обличчі з’являлися то співчуття, то обурення. А потім він сказав: