— Бідолашна… Як же ти жила весь цей час із такою ненавистю і такою любов’ю?! Тобі потрібно піти до свого колишнього чоловіка і вголос його пробачити. Вголос, розумієш?
— Та яка різниця — вголос чи ні? — розсердилася я. — Не можу я його пробачити! Не можу.
— А ти пробувала? — голос став ласкавим і теплим, як шалик з ангори, що огортає шию зимового вечора.
— Ні.
— Тож звідки тобі знати, можеш ти чи ні?
Пішла я з твердим наміром спробувати. Зробити так, як порадив Владислав Петрович, але із таким же твердим переконанням, що не зможу пробачити. І тільки малесенька надія жевріла десь усередині. Чи то в мозку, чи то в серці — а раптом вийде? І я назавжди позбудуся цього болю, обурення, ненависті й жалю до себе.
Того ж вечора, не відсуваючи набезрік, а скоріше через те, що боялася передумати, я зателефонувала Олексію.
— Здрастуй.
— Привіт, — відповів він після досить довгої паузи.
— Треба б зустрітися, поговорити…
— Давай, — несподівано погодився він, — тільки ти сама до мене приїдь, я не можу…
Я здивувалася, як він легко погодився; а ще тому, яким слабким був у нього голос.
— Кажи адресу.
Будинок і квартиру я знайшла відразу. Це була квартира «миші». Він орендував її в неї, очікуючи грошей від продажу «нашого» будинку. А вона подалася до Ізраїлю. Без нього. Але це було меншим сюрпризом, ніж шок від того, як виглядав сам Олексій. Неймовірно худий, він був наче набір кісток. До того ж якийсь блідий і беззубий…
Я відразу згадала його власний жарт: «У мене всього два зуби, та й ті не напроти». Отож-бо й воно, потрібно думати, перш ніж щось казати, навіть жартома.
Дивлячись на свого «колишнього», я відразу зрозуміла, що йому залишилося зовсім трохи до тієї межі, за якою — вічна тиша. І тут знову зринула згадка про сина. І я відчула, що зможу пробачити Олексія. Знала: Володі буде неймовірно боляче, якщо він втратить батька. Іще я подумала: звинувачувати в його смерті він буде мене. А може, це саме те, про що мені твердила і мудра Марія Василівна, і пастир В’ячеслав Петрович? Мені стало шкода всіх заразом. Сина, який може втратити батька. Свого «колишнього», адже він тепер страждає, боїться і напевно шкодує про те, що зробив. І себе, бо знаходилася не в кращій ситуації. А ще мені згадалася давня історія…
Ми з Вовчиком святкували свої дні народження. Річ у тім, що він народився за день до мого власного дня народження. Лікар, який приймав пологи, запропонував записати дату, як у мене, але я відмовилася, бо вже тоді вважала, що день, місяць, рік і час народження мають значення в долі людини. Тож святкували ми свої дні народження разом у середині вересня. Я — свій двадцять п’ятий, Вовчик — третій.
Я накрила стіл. Зібралися гості. Олексій запізнювався, і я через це нервувалася. Він поїхав провідати свою матусю. Свекруху я любила й ніколи не була проти цих відвідин, навпаки, вважала, що він мав їздити частіше. Але сьогодні міг би побути й удома, допомогти поратися.
І ось пролунав довгожданий дзвінок у двері. Зайшов Олексій із якоюсь валізою в руках. Чоловік відкрив валізу, а я так і заклякла. Вона була вщерть наповнена трояндами! Повна валіза червоних, рожевих і білих пахучих троянд!
— Оце так! — ахнули гості.
— Із днем народження, кохана!
Як же я його тоді любила…
Тепер Олексій дивився на мене поглядом старого побитого собаки. В цьому погляді я бачила страх. А ще — страждання. І благання.
— Я принесла чай, — вичавила я з себе крізь сльози. — Заварити?
— Завари.
— А ще ось тут печиво.
— Мені не можна печива…
— Чому?
— У мене діабет. Гостра форма. Підшлункова відмовляє. Ось так…
Продовжувати він уже не міг. Я — теж.
— Знаєш, — сказала через деякий час, — я прийшла поговорити з тобою. Я пробачила тобі все те, що ти мені зробив поганого… Адже, як-не-як, ми з тобою прожили майже сімнадцять років, і в нас є обов’язки перед сином… Я довго думала: як тобі помститися? Пробач за те, що колись образила тебе…
Я це зробила! Зробила, сказала!!!
Але мене вразило, що він… мовчав. Не здивувався. Не сказав, що це я довела його до такого рішення своєю стервозністю. Я зрозуміла, що він справді шкодує про те, що зробив. Про те, що це саме він, а не хтось інший, намагався мене вбити. Сидів, опустивши голову, і мовчав…
Господи, яка ж ти мудра, Маріє Василівно! Я не хочу, щоб він хворів, не хочу запроторювати його до в’язниці — не хочу, не хочу! Навіть більше — жодна в’язниця не може змусити людину катуватися від скоєного.