— Третю — за любов…
Ми чаркувалися й пригощалися. Тоді танцювали… на столі. Дуріли, як замолоду. Коли перейшли до чаю, Наталка раптом засмутилася. В очах — сльози.
— Ти чого, Наталочко?
— Мені тебе-е-е-е шкода, — схлипнула вона. — Начебто ж не остання і досі гарна яка… А скільком ти допомага-а-ала! Де ж вони всі тепе-е-ер?! І цей тві-і-ій «гра-а-ак» міг би хоч зателефонува-а-ти, — тягла вона сумну пісню.
— Ох, Наталочко моя люба, хай їм грець! Уяви собі нас — таких гарних — років десь так через п’ять… Ти заробиш отакенну купу грошей! — засміялася я й підвела очі до неба…
— А в тебе перукарський бізнес піде знаєш як? — теж мрійливо підхопила подруга.
— Тебе підвищать на роботі, — продовжувала я. — Будеш старшою у себе у відділенні… ні, у всій лікарні!..
— Ну, це ти вже загнула, Полінко! У лікарні? Щоб бути старшою, в нас блат потрібен, — засміялася подруга.
— Ні, коли мрієш, просити треба завжди більше, щоб хоч щось здійснилося… — заперечила я.
— Ну, тоді ти будинок продаси і квартиру собі класну трикімнатну придбаєш! Ні, краще — будинок! Розкішний, на два поверхи…
— А Борис твій пити кине, візьметься за розум…
— А ти одружишся з гарним і багатим чоловіком…
«Та-а-ак, «Остапа понесло», — промайнуло у мене в голові… — Далося ж їй це заміжжя!»
— Ой, Наталко, ну звідки в нас багатий, та ще й гарний, знайдеться? — Я розсміялася.
— Ну, не з нашим, так… Ти чого фиркаєш? Із французом чи з американцем одружишся, — завершила переможно подруга.
— Ха-ха-ха! Ну де той француз? Який американець? Звідки вони в нас візьмуться? Тут вони не водяться. Вони у Франції та Америці десь. А якщо й знайду, то їм треба не таку немічну шкапину, як я. Їм молоденьких подавай, топ-моделей. А ось ти, як розбагатієш, купиш… машину! Хочеш машину?
— Хочу. Тоді торби тягати на горбі не треба буде, — зітхнула Наталя.
— А яку ти машину хочеш?
— «Ладу». Її ремонтувати дешевше.
— А я «Хонду» хотіла б. Або «Мазду»…
— Та-а-ак, губа в тебе — не з лопуцька, Полінко.
— Уже й помріяти не можна… безкоштовно ж, — пирснула я.
— Тоді за це й вип’ємо. Щоби мрії здійснилися!
— Еге, шукай дурних… Звісно, як рак свисне.
Але випити — випили.
— Уявляєш: візьмемо своїх хлопців — і гайда на море! До Ялти. Або навіть до Сочі!
У нашому тодішньому бутті Ялта чи Сочі дорівнювалися Венері або Марсу. Дуже далеко й недосяжно. Утім, як і все те, про що ми теревенили.
— Купимо розкішні сукні… — підтримала тему Наталка.
— Прогулюватимемося алеями в капелюшках з отакенними полями… Купатимемося в морі досхочу, а тоді валятимемося на гальці…
— …А ще — коктейльчики у гарних скляночках увечері подаватимуть…
— І підходить до нас такий американець: «Хау ду ю ду?», а неподалік його «Кадилак» стоїть…
— Ага… білий… перламутровий… Ох, Наталко, ну й занесло ж тебе! — засміялася я щиро, — давай-но повертатися на нашу грішну землю. Ну, ще по одній — «на коня», як-то кажуть — і спати.
— «На вгороді верба ря-а-сна, там стояла дівка кра-а-сна… Вона красна, ще й вродли-и-ва, її доля нещасли-и-ва», — виводили ми на повен голос під настрій.
Дивно, але нам сиділось дуже затишно. Вранці Наталка поїхала на роботу, а я почала думати: оце б утілити в життя задумане… Ну, якщо не все, то хоча б найнеобхідніше — продати будинок, виплатити нарешті Олексієві його частку, а на свою купити собі якесь житло.
Рішення, як завжди, прийшло несподівано і прямо до порога. Молода пара шукала недороге житло в селі для себе і двох дітей. У них не було відразу всієї суми, отож їм сподобалася моя пропозиція: вони мені дають завдаток. Із цих грошей я виплачую свої борги, а коли вони розрахуються повністю, — оформимо документи.
Так і зробили.
Для оформлення документів зібралося все сімейство, як моє, так і покупців. Мій «колишній» в останнє спробував переконати Вовчика віддати йому свою частку грошей за продане.
— Ні, тату, — заперечив вісімнадцятирічний хлопець, який останнім часом сильно подорослішав. — Ми з тобою чоловіки. Значить, сильніші. А мама — жінка. Я не можу, вибачай.
— Мамо, — звернувся згодом до мене син. — Якщо я віддам тобі свою частку грошей, ти зможеш купити собі квартиру і потім оплачувати її?
— Гадаю, зможу, але це буде й твоя квартира.
— Та ні, запиши її на себе. Одна людина менше сплачуватиме за комуналку.