— Ні-ні! — злякалася я. — Не треба мені ніяких дідків! Та й мови я не знаю, а навчатися пізно. Тут ще й невістка вагітна, скоро онук народиться…
— Ну, не хочеш — як знаєш. Знайдеш мене через Женю, якщо передумаєш.
«Не передумаю», — запевнила я себе. А вголос промовила:
— Жені мої вітання.
І ми розійшлися, кожна у своїх справах.
Якби для того, що відбувалося далі, знадобилося б придумати назву, то я б назвала це «історією одного дня».
Події розвивалися швидко. Як виявилося, Вероніка поділилася із Женею враженнями від нашої зустрічі.
— Уявляєш, щойно зустріла Полінку! Всю в розпатланих почуттях і в такому ж одязі. Жах! — не могла не покепкувати Вероніка. — Я їй, бідоласі, запропонувала зареєструватися на моєму сайті. А вона ще й комизиться! Їй, бачте, дідки не потрібні!
Женя терпляче вислухала її, а тоді й каже:
— Та чого ти її слухаєш. Соромиться вона. Усе-таки сорок п’ять уже. На ось фотки. Тут Поліна в мене на дні народження. Зареєструй.
— Та-а-к, а грошики хто платитиме?
— Скільки?
— П’ятдесят гривень на місяць. Ти ж знаєш, я веду листування, перекладаю листи американців чи там німців і відповіді на них, — почала рекламувати свої здібності Вероніка.
— Ну тоді ось тобі за перший місяць! — Женя дістала з гаманця купюру. — А з Поліною я порозуміюся.
Вероніка, стенувши плечима, сховала гроші. Дома на неї чекав лист одного з американських клієнтів — Кена — до своєї імовірної нареченої Оксани. Він писав (Вероніка переклала): «Привіт, Оксано! У нас на Алясці вже випав сніг. Я тобі казав, що я та інші водії машин прокладаємо дороги. А коли випадає сніг, то нічого робити вже неможливо. Разом зі мною працює один хлопець, він теж хоче приїхати до України й познайомитися з якоюсь хорошою жінкою. Може, в тебе є подруга (десь 40–45 років) для мого друга Майка? Нехай тоді вона йому напише й надішле своє фото. Ми вже відправили документи, тож, тільки-но отримаємо паспорти й візи, відразу купимо квитки. Із нетерпінням чекаю зустрічі, дорога Оксано! Мені сподобався твій лист. Твоя англійська стає дедалі кращою. Кен».
І Вероніка, уявляєте собі, відіслала мої фотографії! Ті, що їй дала Женя! У листі невідомому американцеві з далекої холодної Аляски вона розписала мої чесноти. Ні, звісно ж, якби лист був від мільйонера з Нью-Йорка, то Вероніка навряд чи зробила б це. А так — подумаєш, якісь там водії вантажівок мало не з кінця світу. Що вона втрачала?
Але ж я про це — ні сном, ні духом!
А за тиждень мені телефонує Женя.
— Полінко, мені треба з тобою поговорити…
— Щось трапилося? — занепокоїлася я.
Зазвичай упевнений голос Жені лунав напродив м’яко і втаємничено.
— Пам’ятаєш, тиждень тому ти зустрілася з Веронікою?
— Ну то й що?
І тут вона мені розповіла всю цю авантюрну історію.
— Ну, і що тепер накажеш робити? — ошелешено запитала я.
— Та чого ти лякаєшся? Вони повинні приїхати в лютому. Зазнайомитесь. Одного звуть Майк. Це тебе ні до чого не зобов’язує. Покажеш йому місто. Відпочинеш. Розважишся. Ніхто ж тебе не примушує одружуватися!
«А й справді, я вже сто років не відпочивала…» — раптом подумалося мені.
Невже я вже стільки років сама? Ні, у мене, звісно, був друг. І мені тоді здалося, що це саме та людина, яка мені потрібна. Я метушилася, готувала смачненьке, прала йому і його старенькому батькові…
Наближався Новий рік. Я нетерпляче питала, як і де ми будемо його зустрічати. А він мені:
— Ну-у, ти ж знаєш, у мене тато…
— Себто будемо в тебе, з татом зустрічати? — уточнила я.
Він стенув плечима.
І ось — тридцять перше грудня. Квартира моя блищить, насмажено-напечено, ялиночка пахне і сяє…
— Я їду, — сказав раптом мій друг, і я побачила, що він уже зібрав рюкзак.
— Але ж ми… я…
— А ти залишаєшся… І взагалі — я тобі нічого не обіцяв…
Той новорічний вечір я запам’ятала на все життя! Кажуть: як зустрінеш Новий рік, так його і проведеш.
І коли о десятій вечора мені зателефонував один добрий знайомий і спитав дозволу зайти привітати мене з Новим роком, а, зазирнувши на хвилину, лишився до ранку, я зрозуміла: наступного року ані голодною, ані самотньою я не буду.
Другого січня нового року — дзвінок у двері. Дружок заявився! З шампанським і цукерками і, наче нічого й не було, вигукнув: