— Ох, як я змерз! Ну ж бо, по шампусіку — і в ліжечко!
Мене наче батогом вдарили.
— А ти не «нукай», не запріг! І взагалі, не пішов би ти…
— Що-що ти сказала? — він був шокований.
— Те, що чув. Пі — шов — би — ти… — вимовила я дуже чітко.
— Ти… ти… добре подумала?
Ха! Чи добре я подумала? Та я взагалі не думала! Залишив жінку в новорічний вечір саму, а тоді заявився, наче нічого й не було. Ти ба, погрітися схотілося!
Отак я розпрощалася зі своїм коником-стрибунцем.
Посміхнулася: як зустрінеш Новий рік, так його і проведеш…
— Дівчата, я ж вільна! Давайте сюди вашого Майка!
Отож у мене невдовзі будуть гості… Справжнісінькі американці! Цікаво, які вони?
За радянських часів (саме тоді минули все моє дитинство, юність і зрілість) Америка була «імперією зла». Наша пропаганда твердила: оті багаті американці? Вони не можуть бути хорошими людьми. Капіталісти й експлуататори! Не дай Боже правоохоронні органи виявлять долари у тебе в гаманці або в квартирі. Це вже точно — в’язниця!
А я ніяк не могла второпати: чому ж вони живуть краще, якщо в них усе таке погане? Чому США — така могутня? Чому їхні бабусі й дідусі-пенсіонери подорожують всеньким світом, а наші «курорти» — убога латочка городу? Чому звичайнісінький водій вантажівки може прилетіти з Аляски в Україну, щоб зустрітися зі своєю віртуальною нареченою, а наші ледве зводять кінці з кінцями? Може, я щось випитаю у них?
Відшукала свої шкільні підручники з англійської. За винятком кількох слів, я не пам’ятала геть нічогісінько, тому дістала ще й російсько-англійський словник. Словник теж особливо не допоміг. Напередодні довелося взяти кілька уроків у Вероніки. За додаткову платню, певна річ. Щоб хоч поговорити з людьми на побутовому рівні.
Вероніка час від часу телефонувала мені, читала листи Майка. У всіляких клопотах пролетіло чотири місяці. Майк писав не часто, двічі чи тричі на місяць, але листи його були цікаві для мене. Він описував, чим займається, які гарні місця, де він живе і працює, про що думає.
Нарешті, ось він — день прибуття гостей! Напередодні я вирішила трохи привести себе до ладу. Вирушила до дорогої перукарні, щоб зробити зачіску не гірше, ніж у Вероніки. Пояснила, що до мене завітають друзі зі Штатів, і мені треба виглядати, як леді. Утім, витівка моя провалилася. Чи то майстер-перукар незугарна була, чи в її розумінні «леді» мала виглядати саме так (а може, позаздрила?), але що вона зробила з моєю головою! Підстригла так, що я стала схожа на хлопча-тінейджера!
В аеропорту зустрічали гостей без мене. Оксана приїхала з чотирнадцятилітньою донькою. Вона видивлялася свого майбутнього френда — Кена. А я залишилася готувати святкову вечерю для дорогих гостей.
Нарешті в двері подзвонили. Я відчинила й обімліла. На порозі стояли гості. Попереду височів стрункий, досить вродливий чоловік. Прямий шляхетний ніс, великі блакитні очі дивилися на мене… відсторонено й холодно. Дуже холодно.
Другий був простіший — середнього зросту, кремезний. Пасма рідкого волосся звисали на шию. Але очі — карі й щирі. На обличчі — приязна усмішка. В обох на головах — бейсболки з якимсь словом — «Peterbilt».
Цікаво, хто з них Майк? Може, отой, кароокий?
— Please, come in, — промовила я завчено.
— Поліно, знайомся, це — Майк, — представила мені чоловіка з холодними очима Вероніка.
— Hello, Mike. My name is Polina (Привіт, Майк. Мене звуть Поліна), — нашкребла я трохи із вивченого.
— I’m Ken. Hi! It is so nice to meet you (Я — Кен. Дуже приємно познайомитися).
Кен продовжував торохтіти, не усвідомлюючи, що, крім Вероніки і його друга Майка, ніхто нічого не второпав.
Мені стало незатишно. Подумайте самі, ось — Оксана, молода, яскрава білявка з довгим шовковистим волоссям, червоні губи, як у Мерилін Монро. А який же американець не обожнює Мерилін? В мене, може, є якісь шанси сподобатися веселому Кенові, але цьому високому красеню-Майку — навряд. Щоправда, він мав велику лисину, але це зовсім його не псувало. Для чоловіка важливіше, що у нього в голові, ніж те, що на ній.
Я не могла впоратися зі своїми почуттями. З одного боку — чи не все’дно? Одружуватися я ні з ким не збираюся. А з іншого — хочеться все-таки, щоб він закохався. Навіщо? А вам потрібна логіка в жіночих почуттях? Я сиділа, як мишка, спостерігаючи за всіма.
Натомість Оксана та її донька поводилися вільно й розкуто, як у себе вдома. Розкішна Вероніка щебетала з гостями, пишаючись своїм знанням англійської. Оксана наминала червону ікру (правда, це вони принесли її з собою). Вона їла її ложкою, вигрібаючи прямо з баночки, і раптом пошкребла по денцю.