— Ой, а тут нічого не лишилося… Але ж ви все’дно не хочете… — чомусь вирішила вона за всіх.
Чоловіки виглядали досить втомленими. Вже було пізно, й Вероніка, Кен та Оксана з донькою заспішили збиратися. А мене залишили наодинці з незнайомцем із далекої незрозумілої Америки… Мені стало незатишно. Поклавши його спати на своєму дивані, собі послала на тапчані. На щастя, гість заснув одразу ж, тільки-но його голова торкнулася подушки.
Перемивши посуд, я ще довго сиділа на кухні і думала: навіщо мені все це? Ну, не можеш ти, люба, без пригод. Як завжди, створюєш собі проблеми… А далі що? Але, мабуть, такою вже мене сотворив Господь… Якось воно буде…
Ранок був клопітний: Майк прокинувся десь о п’ятій, а я щойно задрімала. Це й не дивно: різниця між часовими поясами Аляски й України — 11 годин, тобто коли в нас ніч, у них день. І навпаки. Почувалася геть розбитою. Підозрюю, що мій гість теж. Утім, намагаючись лишатися гостинною, почала пригощати кавою й щойно посмаженими сирниками. Дивно, Майк був від них у захваті. А може, не все ще втрачено? Недарма ж кажуть: шлях до серця чоловіка пролягає через його шлунок. Цікаво, а що вони їдять там, у своїй Америці?
Виявилося, що гість зазвичай п’є слабеньку каву, проте літрами. Ні-ні, я не обмовилася! Протягом першої половини дня він випиває… півтора-два літри цього напою! Тоді я виділила йому спеціальну каструлю — нехай сам собі варить яку хоче. Він був вдячний за мою кмітливість — так мені здалося, ми ж бо спілкувалися жестами. Оце хтось би подивився, напевно, реготав би! Чистісінький «Асісяй», як у клоуна Полуніна!
Утім, дуже корисною виявилася «Книжка виразів», яку Майк прихопив із собою. Така книжка — дуже хороша підмога. Взагалі, було помітно, що він готувався до поїздки. Прочитав в Інтернеті все, що зміг знайти про Україну. Це трохи покращило мою думку про американського гостя.
Вероніка зателефонувала лише по обіді. Ми вже погуляли в парку, навідалися до магазину. Я якимось «шостим відчуттям» здогадувалася й «показувала» відповіді на його нехитрі запитання, і ми залишилися цілком задоволені одне одним. Вероніка збиралася до Києва і залишила нас «напризволяще». Спочатку я запанікувала. Господи, чим зайняти гостя? Куди повести? Що показувати? Чим годувати? Але Майк був терплячий та доброзичливий, і ми обидвоє провели три цікавих дні у «бесідах» за допомогою словника та розмовника. Гуляли містом. Я була вдячна Майкові, що він не намагався залицятися до мене. Навпаки, був ввічливим, уважним і чуйним.
Попереду була екскурсія до Києва. А між нами вже встановилися цілком дружні стосунки. Відчула: мені подобався цей незнайомий чоловік. Але скільки ще хотілось дізнатися! Як вони там живуть у своїй Америці? Отож я вирішила: почну вчити англійську, треба ж листуватися. Або (таке ж можливо?) поїду до США й нарешті подивлюся, як вони там живуть…
Київ… Гарне зелене місто, в якому майже про кожен квартал можна розповісти щось цікаве. Ось узвіз на Подолі, будинок, де жив знаменитий Михайло Булгаков. Ось Володимирський собор, який розписували всесвітньо відомі художники — Врубель і Васнецов. Софійський собор, Андріївський, Михайлівський… Києво-Печерська Лавра і Музей Великої Вітчизняної війни. Усе це справило на мене неабияке враження, а Майк був просто у захваті!
Яке прекрасне місто, які історичні та культурні пам’ятки! Я ж відчувала гордість за свою Україну і вдячність цьому чоловікові з-за океану за те, що він так шанобливо і захоплено ставиться до нашої історії та культури.
Там же в Києві я познайомила свого американського гостя з сином. І була приємно здивована, як швидко чоловіки заприязнилися.
У Оксани з Кеном чомусь не заладналося. То вона повсякчас натякала йому, що їй треба щось купити, а він, недотепа, її ніяк не розумів. Звісно, Оксана злилася, а Кен губився у здогадках.
Одного дня ми з Майком запросили їх на вечерю — до себе додому. Майк вирішив приготувати вечерю власноруч і потішити нас запеченими свинячими реберцями з соусом й печеною картоплею. Вечеря вже стояла на столі, наповнюючи простір спокусливими пахощами. І тут Оксана прошепотіла мені втаємничено:
— Слухай, Поліно, а давай з тобою поміняємося?
— Це ти про що? — здивувалася я.