О! Згадала! Райка Єрьоміна! Вона, здається, працює з ним у лабораторії. Щось зачастив він їй телефонувати. І саме їй, а не чоловікові Ігорю (це було б логічніше), — тож вперед!
— Алло, Раєчко? Привіт, сонечко, як ся маєш?
— Ой, Полінко, здрастуй! І не питай. З Ігорем мало горщики не побили, — починає «з порога» приятелька.
— А що сталося?
— Слухай, це не телефонна розмова…
— Тоді заходь до мене. Потеревенимо, згадаємо літа молоді…
— Я із задоволенням. Гаразд, завтра ввечері, о п’ятій.
— Чекаю.
Рая — русява блондинка з гарною фігурою. Великі сірі, старанно підведені очі. На мій погляд, може, трохи занадто, але нехай, приятелька ображається, якщо я щось зауважу стосовно її макіяжу. Отож мовчу, це зараз мене найменше хвилює.
Я вдаю щиру радість:
— Раєчко! Скільки ж часу ми не бачились? Скучила страшенно! (Господи, прости мені мою нещирість.) Проходь. Та давай одразу на кухню. Мабуть, голодна?
Кухня — якнайкраще місце для таких розмов. Дуже сприяє щирим сповідям. Розбовкаєш навіть те, про що й не збиралася.
— По чарчині?
Після третьої Райка розтанула й почала жалітися:
— Ти не уявляєш, Полінко, мій Ігор приревнував мене. І до кого б ти думала? До твого Олексія! Ну зробив він із мене декілька симпатичних фоток. Та й що? Ну телефонуємо одне одному… Так працюємо ж разом…
«Цікаво, невже вам не вистачає часу наговоритися на роботі?» — думаю собі, але не забуваю підливати в чарки — «за нас гарних».
Ой, справедливе прислів’я, яке застерігає: не кажи своїй подрузi… Але Раїса чи то не чула його, чи то випите робило свою справу, отож продовжувала:
— …Ну, ми ж не можемо на роботі теревенити про особисте. І взагалі, не про мене йдеться. Це я для Маринки старалася… — і прикусила язика.
Бісова Райка, мабуть, зовсім не петрає, з ким п’є і про що базікає.
— Уявляєш, чоловік її покинув, коли в них донька народилася — шість років тому, — і дременув до Ізраїлю. Жіночка стільки років сама, жоден мужик і на поріг не навідувався. А тут — Олексій. Його благовірна така… Ой… Ти вибач, Поліно. Це я про іншого Олексія, не твого, — белькотіла Раїса. — Щось я засиділася…
Вона спробувала підвестися на рівні. Але я рішуче спинила її.
— Сиди й не рипайся!
Зібрала всю свою витримку, згадала педагогічно-психологічну освіту і недбало кидаю:
— Та, заспокойся ти, Раю. Ми ж з тобою подруги як-не-як. Ну що то за чоловік, що у гречку не стрибає? Мені вже воно все’дно, але Вовку, сина, шкода. Чотирнадцять хлопцеві, не розбереться до пуття — все життя може шкереберть піти. А давай ще по одній? За дружбу… За справжню, жіночу…
Раїса, знаючи мою, м’яко кажучи, емоційну вдачу, дивиться на мене оторопіло, як кролик на удава, а я товчу своє:
— Та я вже давно не хочу нічого. Якщо він отій Марині потрібен — нехай. Певна річ, самій не солодко. А мені б поговорити з нею лише. По телефону… Ти, Раю, любесенька, телефончик напиши, га? Я нікому — нічичирк. У тебе ж донька росте? Ти ж хочеш, щоб вона щасливою була? Мужики — вони всі сволота, а ми, жінки, маємо одна одну підтримувати.
Цікаво, звідки в мене тоді такі думки з’явилися? Ні, точніше, не думки, а просто слова. Подумки я оту Райку «розмазувала по стіні», і мені навіть здалося, що вона прочитала все це в моїх очах. Вона повільно взяла ручку, яку я їй простягла, папірець і написала номер телефону. Я подумала: «Дай Бог, щоб це був той телефон, інакше я тобі…»
Тьху, жіноча солідарність… «Не кажи своїй подрузi…» Убила б…
Телефон виявився саме той. Я вже давно зауважила, що коли сильно чогось захочу, то воно здійснюється. Спочатку я гадала, що це просто збіг. Але тепер я знаю точно: ми самі ліпимо свою долю. Своїми думками, рішеннями, вчинками. Окрім того, існує ще щось, чого я до решти не розумію, але знаю точно, що воно в мене є. Чи то сила якась, чи енергія — називайте як хочете, але знаю точно: воно є. Треба буде згодом розібратися, що це таке і з чим його їдять.
Отож я, вдаючи із себе працівницю міської АТС, телефоную недбало-діловито:
— Вас турбує абонентський відділ міської АТС. Прізвище?
— Шалімова.
— Адреса?
— Та у вас має бути адреса… — невпевнено-слабко протестує голос.
— Дівчино, мені нема коли з вами теревенити! Кажу: ми перевіряємо близько двох тисяч номерів, уточнюємо координати абонентів. Тож ваша адреса, прошу? — наїжджаю я.