Вилітали з Києва, де ще раз поспілкувалися з Вовкою і його сім’єю. Онук ріс слабеньким і примхливим. Багато плакав, погано спав, і молоді батьки, звісно, дуже втомлювалися. Але це не завадило нам побачитися, і я помітила, що між Майком і моїм сином установилися досить теплі стосунки. «Це добрий знак», — подумала я. Але жити спокійно весь час заважала якась тривога.
«Боже праведний! А що коли той старий дивак із далекої моєї юності був правий? І тепер у мене в житті все налагодиться? І цей чоловік любитиме мене до скону?» — подумала я.
Я ніколи не забувала про того старого, який незрозуміло звідки узявся і невідомо куди зник, напророкувавши мені щасливе і багате майбутнє. Особливо згадувалось про нього тоді, коли бувало дуже кепсько. Тішила себе думкою, що не було ніякого старого. А якщо й був, то він аж ніяк не міг знати, що чекає на мене в майбутньому. Абсолютно незрозуміло й нелогічно: я завжди боялася, що він виявиться правий. «Якщо від нашого із Майком союзу буде всім добре, — почала просити я, звертаючись до когось сильного і могутнього, — то нехай усе вийде. Але якщо хоч комусь — хоча б одній людині — від цього стане гірше, то нехай все зруйнується. Нічого не вдасться, і все залишиться так, як є»…
Я готова була пожертвувати своїм особистим щастям заради щастя свого сина й онука. Щиро і без умов. Але чи правильно це?
«…Ти, янголе мій, знаєш, що робити. Навчи мене…»
Путівка до Єгипту була придбана на кінець грудня. Зараз була середина листопада, і Майк якось запитав:
— А чи не могли б ми ще кудись з’їздити? До Криму, наприклад. Я чув від своїх друзів, що це чудове місце, і там є на що подивитися.
До Криму, звісно, краще їздити влітку, а я люблю бувати там в «оксамитовий сезон», коли сонце не пече шкіру, людей на пляжах і в місті значно менше, та й ціни на продукти і житло падають. Але нічого говорити не стала. Житло й ціни на продукти тепер, напевно, ще нижчі. І крім того, мені теж хотілося помандрувати, побачити світ і просто відпочити від буденності та проблем.
Крим справив на Майка найприємніше враження. Мій друг — відкрита й позитивна людина — все побачене сприймав із вдячністю та цікавістю. І хоча все порівнював із тим, як у них там, в Америці, зумів оцінити красу моєї рідної землі.
Я була вдячна йому за це і прив’язувалася до нього ще більше.
Після відвідин Севастопольської панорами Майк сам почав розповідати про кримські війни середини XIX століття, про те, що знає, як Англія і Франція об’єдналися для того, щоб витіснити Росію з Балканського півострова і Чорного моря. Я не могла оговтатися від здивування. Це ж треба, а Задорнов у своїх гумористичних оповідках стверджує, що американці — тупі.
Ми обоє із захопленням милувалися інтер’єрами Воронцовського палацу, де кожна кімната унікальна й індивідуальна. На додачу — експозиції виставок, чудовий парк.
Але найбільше зацікавив Майка Лівадійський палац, який у 1834 році придбав граф Лев Потоцький. Пізніше палац став резиденцією імператора Олександра ІІ, там же помер і Олександр ІІІ. Тут відпочивала влітку імператорська родина Миколи ІІ, а в лютому 1945 року Сталін, Рузвельт і Черчілль зібралися тут для проведення знаменитої Ялтинської конференції.
Майк, здавалося, ніби прикипів до фотографій, де зображувалася ця доленосна подія, і зрушити його з місця могла лише якась сила.
Затим — руїни стародавнього Херсонесу, який був грецькою колонією в 529–528 роках до нової ери. Тоді — розкішний ботанічний сад, свіжий і запашний. Усе було незвичним і новим для мого американського гостя. Адже Сполучені Штати ледь налічують 200 років своєї історії. А наша історія, що обчислюється тисячоліттями, його вражала. Майк дивувався давнині нашої культури і тому, що ми намагаємося зберегти її та пишаємося нею.
Погода була по-осінньому холодною, але це не завадило нам побувати і в знаменитому ресторані «Ластівчине гніздо» в Гаспрі, і на незвичайній Алеї казок у Ялті, де були представлені вирізані з дерева фігурки казкових персонажів. Там мені довелося добряче попрацювати, щоби хоч якось пояснити Майку, хто тут зображений.
— Поліно, а це хто такий? — запитав мене Майк, показуючи на фігурку капловухого симпатичного звірятка.
— Це — Чебурашка.
— Хто такий Чебурашка? Це що, ведмежа, яке народилося в Чорнобилі?