— Та ні, до чого тут Чорнобиль? — пирснула я. — Це просто іграшка така. Фантазійна.
Але Майк уперто бачив у ньому ведмедика з величезними вухами, нехай навіть не чорнобильського. Довелося погодитися з ним, що це — «просто ведмежа із великими вухами».
Ми багато ходили, розмовляли, сміялися й дуріли, як діти. Майк виявився веселим, допитливим, охочим і легким на підйом.
— Душко, дивись, а це хто такий? — запитав він, показуючи на фігурку Тягништовхая з казки про доктора на ім’я Айболить.
Я спочатку спробувала пояснити, хто такий цей небачений звір, що теж було нелегкою справою, а потім поцікавилася:
— А де це ти таке слово почув — «душка»?
Виявилося, в поїзді, у вагоні-ресторані, куди ми завітали повечеряти, коли їхали сюди. Там один із клієнтів напідпитку звернувся так до офіціантки. Вона на це звертання не образилася, навіть розсміялася, і Майк вирішив, що слово це — хороше. Тому запам’ятав його й при першій нагоді постарався мене приємно здивувати.
Я справді здивувалася, а він був страшенно радий і вдоволений.
Повернувшись додому, ми перепакували валізи і вирушили до країни легенд і фараонів — до Єгипту.
Уперше опинившись у літаку, я почувалася так, наче це останній день мого життя. Дати зрозуміти це, звісно, не хотілося, але після того, як Майк показав сліди від моїх нігтів на своїй руці, якими я впивалася в його руку кожного разу, коли ми потрапляли в повітряну яму, доводити, що я смілива і відважна, було б абсурдно. «Ну, подумаєш, усі, напевно, вперше боялися», — заспокоювала я себе. Але чесно скажу вам, була дуже рада, коли літак приземлився в аеропорту міста Хургада, де на нас чекав гід — страшненький такий, неохайний на вигляд єгиптянин.
Він провів нас до надзвичайно чистого і красивого п’ятизіркового готелю «Hilton». Для мене — звичайної жінки, яка ледве зводила кінці з кінцями і вирішила ніколи ні в кого не закохуватися і тим більше — не одружуватися, таке перевтілення здавалося дивом. А може, це й було диво? Я ж кажу, що життя перетворювалося на казку. І я почувалася, немов красуня Белл із мого улюбленого американського мультфільму Волта Діснея «Красуня і чудовисько». Майк, правда, на чудовисько не був схожий, зате на перевтіленого з чудовиська принца — цілком.
Того ж вечора ми стояли на балконі готелю і милувалися зоряним небом.
— А ти знаєш, як називається сузір’я, схоже на великий ківш?
— Знаю, це — Велика Ведмедиця.
— А знаєш, де Мала Ведмедиця? Бачиш, о-он там, маленький кухлик? А далі, за прямою лінією ручки ковша Великої Ведмедиці — Полярна зірка. Її, напевне, дуже добре видно у вас на Алясці.
Майк стояв позаду мене, і я відчувала його гаряче дихання. Він ніжно взяв мене за плечі, повернув до себе обличчям і обійняв. Я пригорнулася до його сильного тіла. Тоді він обережно поцілував мене в лоб… у скроню… у вуста…
— You know lady, I love you… (Ви знаєте, леді, я кохаю вас.)
Шикарний готель, вишукана їжа. Екскурсія стародавнім Нілом із відвідуванням легендарних храмів, збудованих фараонами Єгипту протягом декількох тисячоліть. Незвичайні легенди про кохання, владу і зради, що супроводжували зведення кожного з храмів на честь божеств багатоликого бога сонця Ра, інших богів і власне фараонів. Піраміди, де були поховані фараони разом зі своїми дружинами, слугами й багатствами. Сфінкс, якому хтось із фанатиків відстрелив носа.
Освідчення в коханні — мені… Ну хіба це не казка з «Тисячі й однієї ночі»?
Гостинні єгиптяни зазивали нас до своїх крамничок і пригощали холодним або гарячим чаєм каркаде, сподіваючись, що ми щось у них придбаємо. В одній із таких крамниць, куди ми зайшли з Майком, щоб купити сувеніри друзям перед від’їздом, і сталася ця драматично-кумедна подія.
Було 25 грудня. У далекій, незнайомій мені Америці всі святкують Різдво. Ми вирушили по магазинах, щоб придбати сувеніри. В одному з них, із мільйоном гарних пляшок різної форми та розміру і сотнею різновидів ароматних олій, Майк звернувся до мене:
— Поліно, ти почекай мене тут, будь ласка. Мені треба побалакати з господарем крамниці хвилин десять. Це — брат господаря крамниці, Мехмед, — представив мені Майк ще одного смаглявого чоловіка в сірій галабеї, — він побуде тут із тобою.
Чесно кажучи, я чомусь злякалася так, що в мене заніміли руки. До запаморочення! До нудоти! Ось воно! Завтра рано-вранці нам вилітати додому. Ось яка ціна освідчення в коханні! Мабуть, це пастка для таких дурних квочок, як я. Він привіз мене сюди, як товар. Продав мене… Зараз піде й залишить отутечки. Без грошей і документів… Сам полетить, а мене тут тягатимуть, як захочуть. Я чула про такі випадки. Господи, що ж робити? Невже я знову вляпалася в історію? Чудово провів час, а тепер позбудеться мене. Ну, звісно, він мене продав! Сама винна. Сама просила «розладнати, якщо все не на добре»… Ось і розладнується все, навіть дуже швидко розладнується… Але — навіщо ж так?!.