У моїй голові вимальовувалися картини, одна жахливіша за іншу. Кожної хвилини очікувала, що ось-ось сам Мехмед або хтось із його одновірців зараз схоплять мене, зв’яжуть або вдарять. Тому й стояла посередині магазинчика, наче вмурована, не підходячи до жодної зі стін. Боялася, що там є якісь потаємні двері, котрих неймовірна безліч у їхніх дурнуватих пірамідах.
«І на що ти розраховувала? Казали ж тобі: у дзеркало спочатку подивися! — лаяла я себе на всі заставки. — Дурна! Дожила до сивини, а якою була наївною дурепою — такою й лишилася! Кажуть же: мудрість приходить із віком. Але іноді вік приходить сам-один. Це якраз про мене…»
Я набралася сміливості: ет, чому бути — того не минути, і озирнулася навколо. Мехмед спокійно сидів коло столика і пив свій каркаде. Він запропонував мені приєднатися до нього. Я, боячись, що він підсипле туди отрути чи снотворного, відмовилася. Він не наполягав. Узагалі нічого страшного не відбувалося. Я потроху заспокоювалася. І тут повернувся Майк із господарем крамниці.
Майк світився щастям, господар теж посміхався і разом зі своїм братом Мехмедом дивився на мене доброзичливо, я б навіть сказала — із захопленням. Оцінивши все це, вирішила ніколи нікому не розповідати, які жахливі десять хвилин я пережила в далекому Єгипті, поки стояла в тому маленькому магазинчику. У казках теж бувають жахіття.
Майк підійшов до мене, узяв за руку, подивився в очі.
— Тобі холодно? — запитав він, відчувши, що я тремчу, як осичина.
— Так… — збрехала я.
— Ти не захворіла? — В його голосі відчулася тривога.
«Як я могла подумати про нього так? — знову почала я лаяти себе…»
А що я повинна була думати? Я зовсім не знаю цю людину! Бачу її лише втретє у своєму житті! Ох…
— Я не хвора, — відповіла я. — Ходімо?
— Гаразд.
Ми душевно розпрощалися з єгиптянами, вислухавши їх «congratulations» (привітання). Я вирішила, що вітають із Різдвом і, побажавши їм усього найкращого, ми вийшли.
Майк не відпускав мою руку. Навпаки, стискав усе міцніше.
— Нам сюди.
Я підвела очі і побачила вивіску «Sultan jewery store» (ювелірний магазин «Султан»). «Він, напевне, хоче мені купити якусь золоту прикрасу на честь Різдва, — подумала я. — Ну що ж, нехай. Усе-таки вже втретє зустрічаємося…»
Як же в нашому житті все відносно! Щойно підозрювала людину в найстрашнішому зі злочинів, а тепер готова прийняти дорогий подарунок і знову потрапити в залежність. Але тоді я ще не знала, що мені приготувала доля.
Ми зайшли всередину. Це була не крамничка, а досить пристойний ювелірний магазин, хоч і невеликий. Вітрини, розташовані із трьох боків у вигляді літери «П», сяяли чистотою, відливали золотом і виблискували камінням. Кілька єгиптян-чоловіків, мабуть, продавців, стояли півколом, плескали в долоні й кричали: «Welcome!», «Congratulations!» і «Merry Christmas!» (Ласкаво просимо! Вітаємо! Веселого Різдва!)
Я, звісно ж, зрозуміла, що усі вони вітають нас із Різдвом, дякувала й бажала веселого Різдва і їм.
— Поліно… — раптом звернувся до мене Майк. Узяв мою руку. Його рука злегка тремтіла.
— Тобі що, теж холодно? — грайливо запитала я.
Він подивився мені в очі. Погляд був серйозний, а сам він нагадав мені отого чоловіка, якого я побачила вперше рік тому, відчинивши двері своєї квартири — холодного й колючого.
— Я хочу, — промовив він, — щоб ти приміряла каблучку й вибрала другу теж…
— Дві каблучки? Навіщо дві? — здивувалася я.
Він повернув мене обличчям до вітрини, де вже лежали дві каблучки. Одна була більша, друга — менша. Каблучки були заручними!
— Ох!!!
— I love you Polina. Would you marry me? (Я люблю тебе, Поліно! Ти одружишся зі мною?)
Я закам’яніла. «У казках людей теж часто перетворюють на камені», — подумала я… Раптом дуже сильно розболілася голова, у вухах задзвеніло. Тіло закрижаніло й відмовлялося підкорятися. Лише через кілька хвилин я змогла поворухнутися. Озирнулася на чоловіків, які стояли осторонь. Вони щось вигукували, плескали в долоні, сміялися. Загалом, раділи, як могли.