Поклала фотографію на його тумбочку. Уранці фотографії там не було. У тумбочці теж.
— Знаєш, любий, — почала я озвучувати заздалегідь приготовану репліку, — добре, що я знайшла цю фотографію саме зараз. Якби знайшла через рік, нізащо б не повірила, що вона була зроблена раніше.
— Яку фотографію? — почервонів Майк.
— Ну, оту, що я поклала на твою тумбочку. Тепер її чомусь немає.
— Я не бачив ніякої фотографії, — продовжував він викручуватись.
— Ну-у-у, не бачив, то й не бачив… — сказала я. — Але я все’дно думаю, що ти повинен дати мені можливість привести наш будинок до ладу. Я обіцяю, що нічого не викидатиму. Просто поскладаю все в коробки і покладу їх туди, куди скажеш. Я розумію, що тобі дорога´ пам’ять про батька, але ти два роки не заходив до цієї кімнати і не користувався жодною з цих речей. Я підозрюю, що й не користуватимешся. Давай усе акуратненько поскладаємо і влаштуємо тут кабінет.
— Добре, — відповів мій чоловік із сумом у голосі. — Роби як знаєш. Я не буду…
— Гаразд, — зраділа я, хоч постаралася приховати радість.
Наступного ранку почала шпарко прибирати.
Складала речі в коробки, мила підлогу, вікна, клеїла шпалери.
— А тут що? — я витирала пил на полиці вбудованої в стіну шафи, і раптом якийсь пакет упав мені на голову.
— Ой! — потерла забите місце і подивилася униз. На підлозі лежав брудний потертий пузатий конверт.
— Чорт, як боляче… — знову потерла я потилицю. Що воно там таке важке? Напевно, ще якісь фотографії…
Але там виявилися не фотографії. Там були… гроші.
Один, два, три, чотири… сорок дев’ять, п’ятдесят. П’ятдесят стодоларових купюр! Рівно п’ять тисяч!
Я не могла в це повірити! П’ЯТЬ ТИСЯЧ ДОЛАРІВ звалилися мені НА ГОЛОВУ!
Якби це сталося з кимось іншим, то ніколи б не повірила. На очі навернулися сльози. Згадався той вечір у подруги, п’ять років тому, коли я жартома написала на аркушику: «Хочу, щоб мені на голову звалилися п’ять тисяч доларів».
«…Так не буває… — твердила я. — Цього просто не може бути…»
— Добре, що ти їх знайшла, люба, — зрадів Майк знахідці. — Ці гроші я збирав, коли працював на будівництві дороги в Кенаї і давно про них забув. Тож, коли вже ти їх знайшла, то ми й витратимо їх на твоє навчання. Ти ж хотіла працювати перукарем, здається? Завтра ж запишу тебе на курси.
Подальше життя складалося з низки досягнень і успіхів, труднощів та розчарувань. Із труднощами (через незнання мови), але цілком успішно (хоч складати іспит усе-таки довелося англійською) склала іспити на водійські права, і Майк купив мені маленьку, але дуже симпатичну машину: седан «Saturn» із двома дверима. Спортивного вигляду, маневрена й легка, вона служила мені вірою й правдою наступні чотири роки.
У школі перукарів, як найстарша студентка, я почувалася не зовсім у своїй тарілці. В основному, тут навчалися дівчата вісімнадцяти–двадцяти років. Без володіння англійською на належному рівні мені було досить важко. Але я старалася. Викладачі бачили це й цінували. Але не обійшлося без курйозів. Звісно ж, знайшлася інструкторка, якій я стала в горлі руба.
— Поліно, а як ти потрапила до Сполучених Штатів? — запитала вона якось.
— Мій чоловік привіз мене сюди…
— Ось бачите, дівчата, — звернулася вона до студенток, — ці росіянки (у свідомості американців Радянський Союз досі ототожнюється з Росією) забирають ваших майбутніх чоловіків, а ви сидите і безкарно дозволяєте їм це робити…
— ??!
За вечерею я розповідала Майку цю ганебну історію, ображалася і вкотре подумувала повернутися до України. Він заспокоїв мене і навчив, що і як мені треба сказати, якщо вона ще раз мене зачепить.
Довго чекати не довелося. Дуже шкода, що ви не можете уявити її витягнуте обличчя й очі, сповнені злістю, коли я, гордо вигнувши брову, повільно видала:
— Мій чоловік просив передати вам ось що. Він не може говорити від імені всіх американських чоловіків. Але він упевнений: вони їдуть в Україну чи в Росію, бо не задоволені вихованням американських жінок. Нехай американки повчаться у таких дружин — це їм піде на користь. Інакше в недалекому майбутньому всі американські чоловіки поспіль поїдуть до колишнього Радянського Союзу шукати собі дружин.