Директор школи, дізнавшись про цей інцидент, незабаром звільнив бідолаху, ображену на весь світ, себто жінку-інструктора. Таке ставлення до студентів, та ще й іноземців, загрожувало репутації школи і відповідно — її фінансовому благополуччю. Се ля ві.
Через півроку, успішно склавши іспит, я почала свою трудову діяльність в Америці, там, куди я навіть не мріяла потрапити. А через рік після мого одруження до нашої маленької родини увірвалася біда. Майк зателефонував мені в школу.
— Будь ласка, приїдь додому, — промовив він, і я ледве впізнала його голос.
Не пам’ятаю, як доїхала. Страх сковував розум і рухи. Що сталося? Що? Вийшовши з машини, кинулася до Майка, який стояв біля входу, цілковито нещасний.
— Я жінку вбив… — промовив він стиха. — Сталась аварія.
— О Господи!!! А ти? Ти в порядку?
— Я не постраждав.
— Майку, ти не міг! Ти не міг її вбити! Я знаю, як ти водиш машину. Розкажи все, як було.
Ситуація виявилася до неприємного банальною. Майк на своїй величезній вантажівці «Пітербілт» із причепом повертав ліворуч на перехресті двох вулиць. Рухи його відшліфовані до механізму роками. Він, безумовно, дочекався зеленої стрілочки на світлофорі, яка дозволяє рух. Перпендикулярною дорогою на червоне світло мчала бордова «Вольво». Не звернувши уваги ані на машину, що зупинилася на іншій смузі, ані на червоне світло, «Вольво», за кермом якої була жінка, врізалася саме в середину одинадцятиметрового причепа. Мій чоловік навіть не зрозумів, що сталося, таким непомітним був удар від зіткнення. Але він усе-таки зупинився і підійшов до машини, за кермом якої побачив жінку. З носа і рота її юшила кров. Набравши 911, Майк став чекати на допомогу.
Жінка померла в лікарні. А Майк був шокований подією. Він не пам’ятав тепер, чи була зелена стрілочка, що дозволяє рух, чи ні. Не знайшлося жодного свідка аварії: була середина дня, і всі поспішали у своїх справах.
Родина загиблої розгорнула обвинувачувальну кампанію в засобах масової інформації. Всі звинувачували мого чоловіка. Лише я знала: він не винен. Не міг він почати робити поворот, не дочекавшись сигналу-дозволу! Майк ходив кімнатою туди й сюди, як поранений ведмідь у клітці, а я тінню снувала за ним. Він був у такому стані, що я боялася, аби він щось собі не заподіяв.
Ситуація жахлива: тільки-но почало налагоджуватися наше життя. Він любить. Його кохають. І — до в’язниці? Йому інкримінували ненавмисне вбивство другого ступеня… Я ходила й ходила за ним скрізь, куди б він не йшов, і, як заїжджена платівка, повторювала: все буде добре… ти не міг… ось побачиш… вони з’ясують, що ти їхав на зелений… тебе обов’язково виправдають. Лише на третій день мені вдалося вмовити його трохи поїсти і поспати. Тиждень ЗМІ перетирали кісточки мого бідолашного чоловіка удовж і поперек. А потім надійшла перша хороша звістка від поліцейського. Знайшлися свідки! Вони зателефонували у поліцію і розповіли про те, що бачили, як бордова «Вольво» їхала на червоне світло. Пізніше з’ясувалося, що загибла вже була одного разу оштрафована за те, що зігнорувала правила дорожнього руху.
Проінспектувавши вантажівку, поліцейські визнали, що всі її системи знаходяться у чудовому стані й працюють справно.
Уф-ф-ф… Ми почали потроху відсапуватись. До закінчення розслідування з Майка взяли підписку про невиїзд і дозволили вийти на роботу, але за кермо машини Майк сісти не міг. Бліднув, покривався потом, тільки-но підходив до машини або вантажівки. Що ж робити? Як допомогти йому? Він же жити не зможе без машини! Сорок років за кермом… О Боже! Знову ця магічна цифра «сорок».
Загрузнувши в наших переживаннях, ми й не помітили, як минуло два тижні. Насолоду від недільної ранкової кави перервав телефонний дзвінок. Пет — друг чоловіка — повідомляв йому, що снігохід, замовлений місяць тому, прибув, і він може його забрати. Виявилося, мій чоловік придбав для мене снігохід. Напевно, він теж знав, що купувати сани треба влітку. Це ж чудово! З одного боку, мені цей снігохід у липні місяці, м’яко кажучи, «як корові сідло», а з другого — я раптом виявила в собі невгамовне тяжіння до подібного транспорту і заявила, що хочу мати свій снігохід і баста! Я навіть готова сісти за кермо, якщо Майк поїде зі мною на пасажирському місці. На тому й зголосилися. Тут же зібралися й поїхали. А проїхавши трохи більше половини шляху я заявила, що в мене раптом жахливо розболілася голова.