І стільки тепла було в його словах, стільки правдивої любові я почула! Він опустився на стілець, утнувся обличчям мені в груди і обійняв ніжно й міцно.
— Я не знаю, — прошепотіла, — не знаю…
Але відчула, як страшний біль і туга йдуть кудись. Усе повернулося на свої місця, стало ясним і зрозумілим. Я нічого не втратила, а лише набула. У мене є моя батьківщина — Україна, де я народилася і прожила більшу половину свого життя й куди можу поїхати будь-коли. Там на мене чекають мої діти, онуки та друзі. Тут, у Сполучених Штатах, мій чоловік, із яким — я сподіваюсь — проживу другу, кращу половину свого життя. Він ділить зі мною свою «другу половину» життя і все, що в нім є. Напевно, це і є те, що називають щастям. Мабуть, треба по-справжньому любити, щоб так відчувати іншу людину, щоб зуміти забрати в неї частину душевного, а можливо, навіть і фізичного болю. Обійнявши його у відповідь, прошепотіла:
— Дякую тобі, любий мій… Я теж кохаю тебе. Вибач. Я не знаю, чому так мордувалася. Але тепер знаю: я з цим упораюся. Спасибі тобі.
Протягом наступного дня я почувалася хворою і слабкою, хоча ні болю, ні туги вже не було, тому залишилася вдома. Мені все ще було трохи сумно, але це був зовсім інший сум — світлий і вдячний. Господь допоміг мені. Напоумив. Янгол мій вустами Майка надав підтримку. Я все роблю правильно. Працюю, кохаю, сумую, мрію. Це нормально — сміятися, коли радісно, плакати, коли сумно або боляче. Це означає, що людина жива. Як там у Висоцького? «Я дышу, а значит, я люблю, я люблю, а значит, я живу!» Я люблю… Я — жива.
— Поліно, можна я візьму твою машину, мені потрібно з’їздити в одне місце? — запитав Майк.
— Звісно. От смішний, чому ти питаєш? Ти завжди брав машину, коли тобі потрібно було…
«Дивно, чому він хоче їхати на моїй крихітці? На вулиці снігу по коліно, зручніше було б на пікапі їхати», — подумала я і тут же забула про це, поринувши в приготування вечері.
Повернувшись хвилин через сорок, він сів за комп’ютер. Не розповів, куди їздив, навіщо… Я не питала. Після вечері зайшла в гараж, але світло не вмикала. Раптом щось насторожило. Щось було не так… Я підійшла й клацнула вмикачем.
— А-а-ах!
На місці мого маленького пікапчика стояла, переливаючись перламутром, чудова біла машина. «Кадилак»! Все застигло у мене всередині, а коли я оговталася, прожогом кинулася до кімнати, де мій чоловік сидів у своєму улюбленому кріслі й зосереджено клацав по клавіатурі комп’ютера, наче нічого не сталося.
— Де?.. А де моя машина? — вигукнула я.
Майк поманив мене ближче. Я підійшла, і він із усмішкою вклав мені в руку ключ.
— Ось. Це від твоєї машини.
Затиснувши ключ у долоні, я вибігла за поріг.
Маленькі легкі сніжинки, кружляючи, наче в танку, опускалися на майданчик перед будинком. Здавалося, якийсь чарівник розкидав скрізь мільйони діамантів. Розвісив їх по кущах, деревах, прикрасив будівлі. Тепер усе виблискує й мерехтить. Зовсім не відчувається холоду, хоча градусник показує мінус двадцять за Цельсієм. Як добре!
Была зима, был первый день каникул,
И целый день вдвоём бродили мы с тобой.
И было все вокруг торжественно и тихо,
И белый-белый снег над белою землёй, —
заспівала я щиро й радісно, розкинувши руки, кружляючи разом зі сніжинками, уявляючи себе однією з них.
Сніг сипав мені на плечі, вкривав голову. Невже це зима? Колись уявляли: зима страшна, з хуртовинами і морозами, сивиною та хворобами… Хоча в такій зимі немає нічого страшного.
Взимку теж може бути дуже-дуже красиво й тепло. І буде ще багато всього в нашому житті. Головне — що ми знайшли одне одного, хоча й жили у різних кінцях земної кулі.
— Дивись, Майку, як гарно навколо! — озвучила свої думки вголос. Я давно помітила, що він стоїть на порозі, не наважуючись потривожити мене. Стоїть тихо, дивиться на мене, посміхається, і погляд його теплий і ласкавий.