— Так, дуже гарно. Я люблю зиму. А давай поїдемо з тобою поганяти на снігоходах, га?
— Чудово, а коли?
— Коли? Та просто завтра зранку!
І ми почали будувати плани на завтрашній ранок, потім на наступний рік, потім — на все наше життя, яке сподівалися прожити разом. Мріючи, сміялися, обіймалися, цілувалися… Після зими знову настане весна, за нею літо, осінь… Життя триває, і всі пори року прекрасні.
А сніг все падав і падав, вкриваючи майданчик перед будинком пухнастим блискучим килимом. Я впала на нього просто посеред двору і розкинула руки й ноги, залишаючи на снігу силует «янгола». Майк плюхнувся поруч і зробив свого. Сніг укривав наші тіла й обличчя, а ми все ще лежали, як двоє засніжених янголів, дивлячись у темне небо, що сипало на нас блискучий сніговий пух.
Оповідання
Бела
Я — сука. Так-так, справжнісінька сука. Дехто чомусь каже, забачивши мене: «Пхе, яка потвора…» Теж мені, цінителі… Але хто б як там не вважав, особисто я так не думаю. Я гарна. Можна сказати — зразково красива. У мене маленькі, трохи ніби примружені очі, симпатична яйцеподібна голова… Міцне мускулясте тіло, ніжки, правда, коротенькі. Але ж так і має бути, бо я — бультер’єр.
Мені пощастило народитися від родовитих батьків.
Знаєте, хто мій батько? Син чемпіона світу! Двічі національний чемпіон — Росії та України. Мама, перед тим, як її вирішили «видати заміж» (у кінологів це називається «пов’язати»), перемогла на національній виставці в Україні. А ви думали, як? Гадаю, мені таки пощастило. Правда, я народилася сьомим, останнім щеням… «Ну то й що?» — скажете. А те, що документи на мене не оформили.
Бачте, їх видають тільки до шостого включно… А я — малюсіньке, слабеньке щеня — мене вирішили позбутися. То пощастило чи ні?
Але не так-то просто вбити живу істоту, я гадаю. Мене тримали на руках, я вже відчувала щось мокре і холодне (бачити я нічого не могла, цуценята ж бо народжуються сліпими). Лежу на чиїхось руках, скиглю і думаю: «Ото не пощастило-о-о!»
Раптом пролунав якийсь шум. Слух, правда, в мене теж був не дуже, але дещо я все-таки чула.
— Що ти робиш?! — закричав хтось.
— Та от, зайве щеня народилося… Позбутися треба.
— Ти що, ось так збираєшся його втопити? У відрі, живе створіння?
Лишенько! Мене! Втопити!! У відрі!!!
— А куди мені його, себто її, дівати? Хочеш, тобі віддам?
— М-м-м… Ну, не знаю… У мене ніколи не було собак…
— Ну тоді й не патякай!
І мене занурили у воду… Все. Капець…
— Ні! Ні! Я візьму! — почула я крізь товщу води, як крізь вату.
Кулею вилетіла з відра — хтось витяг за загривок. Вода встигла потрапити у вуха, в рот і в ніс. Я тремтіла, чхала, пирхала і вила на всю щенячу горлянку: «Жити хочу-у-у!!!»
— На, бери й паняй звідси.
— А ти не міг би його, е-е-е… її потримати хоч пару тижнів?
— Ще чого! Або забирай, або давай сюди…
— Стривай… я заберу… Тільки ж я нічого не петраю в собаках… Дай мені хоч книжку якусь.
— Ну, цього добра скільки хоч. Я навіть дам тобі телефончик однієї дамочки. Вона, правда, трохи «з привітом», чмелена. Але допомогти не відмовить.
— А чого чмелена?
— Та того, що собаки для неї важливіші од усього на світі… Коротше, фанатка. Вона, правда, «німцями» займається, але щеня — воно і в Африці щеня… Коротше, телефонуй. Ху-у-у-ух…
Все-таки, думаю, мені поталанило: не втопили. Руки, які тепер тримали мене, були великі, теплі й ласкаві. Я перестала скавучати й задрімала.
Прокинулася від того, що страшенно хотілося їсти!
— Пі-пі-пі… — заголосила я. Узагалі-то я думала, що гавкаю, але хтось сказав:
— Ти глянь, розпищалась…
Я почала повзати по теплій м’якій поверхні: «Мама», — подумала я… Інстинкт підказував мені, що десь тут має бути смачне молоко, що ллється з м’якого теплого соска, але знайти його я ніяк не могла. Замість цього в рот засунули щось маленьке і тверде. Звідти, щоправда, теж потекло молоко, і я навіть сказала б, досить смачне. Спочатку в мене не виходило смоктати, я стала захлинатися, чхати і пирхати.
— Тихо, тихо, давай поможу. Не тягни за піпетку так… Молодець…
«Як же мені пощастило! У мене така турботлива матуся…»
Наїлася й заснула.
Так тривало досить довго. Оту піпетку незабаром замінили на іншу. Вона була м’яка, і молоко з неї текло тільки тоді, коли я його висмоктувала. Іноді у мене болів животик: хотілося пісяти й какати, але не вдавалося. Тоді мені гладили животик, і в мене виходило так, як треба. Я страшенно пишалася собою.