А одного разу (уявляєте?) я побачила її, свою маму. Вона була велика-превелика. Взяла мене в свої великі лапи і сказала:
— Ой, поглянь-но, Тань! Дивися — вічка прорізалися!
Звідкись прибігла ще одна… Взяла мене у першої і сказала:
— Лапу-у-уся, — і поцілувала мене в лобик.
«Це ж треба, дві мами! Оце пощастило!»
Я поскавучала ще трохи, а коли мене нагодували, знову заснула.
Невдовзі мої оченята відкрилися повністю, і я могла все бачити.
Стало зрозуміло, що я живу у великій будці в «мами» Сергія. Друга «мама», Таня, приходила до нас часто. Ну, що ж, так їх і називатиму. Тепер треба буде дізнатися, як же звуть мене…
Це я з’ясувала невдовзі.
Мене ніколи не брали на повідець, поки я була маленька. Я нюшила і бігала скрізь, де хотіла. Найбільше мені подобалося вилазити на маму, все одно, на яку, а ще краще — на обох відразу і кусати їх за руки. Потім я придумала собі нове заняття: стала досліджувати світ. Він виявився набагато більший, ніж я собі уявляла, і в ньому було стільки цікавого… Одного разу, коли я, як завжди, досліджувала світ, натрапила на жахливого звіра.
«Це хто ще такий? — думала я. — Білий. На чотирьох лапах. Величезна голова і малю-у-у-сінькі оченята. А вуха, ой, гляньте… от сміхота… Ану, геть звідси… р-р-р, гав, гав, гав…»
Пам’ятаючи, що я все-таки бультер’єр, сміливо кинулася на чужака… Він теж на мене кинувся і боляче вдарив у ніс. Напевно, йому теж дісталося, бо він заскиглив і став тікати. Дременув навіть швидше, ніж я.
Я побігла на кухню до Сергійка.
— Там… там, такий страшний… гав-гав! Причепився…. гав-гав-гав!
Але той чомусь посміхався. Узяв мене на руки (тепер я знала, що в Сергія і Тані верхні лапи називаються «руки») і поніс мене туди, де був отой, що довбонув мене в ніс.
Це ж тр-р-реба! Його теж пр-р-риніс на руках Сергій! На р-р-руках!
— Дивися, Бело. Це ж ти. «Белла» по-італійськи значить — «красива». А це — дзеркало, воно тебе показує. — Сергій витяг руку поперед себе.
«Дзеркало? Гм, цікаво… Значить, це дзеркало мене в ніс буцнуло… Значить, отам теж я?»
Сергій опустив мене на підлогу біля дзеркала, в якому раптом з’явилася ну точнісінько я. Обидві ми понюхали одна одну… Пахло молоком, м’ясом і ще незрозуміло чим.
— А-а-а… Отак-то краще… а то, бач, відразу битися…
Я подивилася на Сергійка і замахала хвостом. Він посміхнувся, погладив мене по голові і пішов. А я ще залишилася, щоб роздивитися себе краще.
Гм, Бела… Взагалі-то я нічогенька. І голова не така вже й велика… І очиці симпатичні… і вуха нормальні… вуха як вуха — красиві навіть.
Тільки от незрозуміло… І Сергійко, і Таня ходять на задніх лапах, а я — на всіх чотирьох. Напевно, тому, що я ще маленька. І хвостів у них немає… Може, підрізали? Гаразд, виросту — розберуся, — подумала я і пішла на кухню. Раптом відчула — втомилася. Вляглася там, де стояла, і тут же «вирубилась».
Сьогодні Сергій не дав мені «піпетку» (тепер вони чомусь називали її «соскою»), а замість цього став тицяти мордою в якусь «миску»… Що воно за «миска» така?
У ній щось смачно пахло, але як же його смоктати? Не виходило, хоч плач! Те, що було в мисці, лізло мені в ніс, в очі, навіть у вуха. Тьху!
Коли я — від носа й до хвоста — та ще Серьожа вивозькалися в цьому смачному, прийшла Таня. Вона тільки подивилася на нас і сказала:
— Ха-ха-ха…
Як на мене, вона не сердилась. Нам раптом стало весело. Я стрибала (або думала, що стрибаю) і гавкала (чи думала, що гавкаю). Але це не важливо. Нам було так класно! Як мені пощастило…
— Бело, це — каша, — сказала Таня. — Зараз ми її їстимемо. Зрозуміла?
Вона взяла мене на руки і отак тримала.
Мені нічого не було зрозуміло, тож я лизнула її в ніс. Таня знову сказала: «Ха-ха-ха», — потім зачепила пальцем з миски трохи каші і дала мені понюхати.
— Бело, їсти.
Треба подумати… Я вже знаю, що Бела — це я. А що ж таке їсти?
Раптом мій язик сам собою став… ковтати!
Ура-а-а-а, вийшло!
Я злизнула кашу з пальця і, повірте, нічого смачнішого досі я не їла.
— Добре, Білченя, чудово…
Коли я підросла, мене повели до якогось чоловіка — його звали «ветеринар». Ох же й не сподобався він мені! Підлий. Спочатку поставив мене на стіл і став гладити, а потім, я-а-а-к шпигоне мене чимось у дупку… Боляче не було, але якось страшенно прикро. Я хотіла його вкусити, але Таня не дозволила. Вона сказала: