— Що-о-о!?
Сон у Тані як рукою зняло.
— Навіщо поліцейська? Чому?
— Танюш, ох, не можу більше сміятися, живіт уже болить… Приїжджай, будь ласка. Мені… нам потрібна твоя допомога. Подивишся, що наше Білченя вчудило… Поквапся, бо ніхто, крім тебе, з нею не домовиться…
— О Господи! Не лякай мене… Зараз приїду, звірюги ви обоє… Навіть уночі від вас спокою немає…
Унизу, біля під’їзду, дійсно стояла поліцейська машина.
Двоє хлопців у формі теж веселилися.
— Що там сталося? Розповідайте, поки їдемо, — попросила Таня.
— Сергій Потапов — він вам хто?
— Друг.
— Так от, ваш друг купив учора машину.
— Так, він говорив. Мерс, старенький.
— Гаража немає, і він залишив у салоні свою собаку.
— Ну, так, це я йому порадила. Раптом хтось надумає залізти — здійме галас… Вона маленька ще, не навчена…
— Ну так от, галасу вона не робила…
— О Господи, невже покусала когось? ..
— Ну… Щось на кшталт того, — сказав водій, і вони знову дружно зареготали.
Нарешті під’їхали до будинку Сергія. Таня підійшла до машини. Сергій і ще двоє поліцейських, вже насміявшись досхочу, стояли осторонь і спокійно спостерігали за подіями.
Спочатку Тані здалося, що нічого не відбувається. Вона підійшла ближче до машини і побачила всередині молодого, десь років двадцяти п’яти, хлопця. Він закляк, вчепившись обома руками у кермо. Обличчя його було бліде, аж зеленувате. Губи бліді, тремтять. Лоб, ніс і навіть шия рясно вкрилися потом.
«Хворий, чи що?» — подумала Таня.
Я лежала під сидінням і бачила, як під’їхала машина, і звідти вийшла Таня.
«Ура-а-а! — зраділа я. — Нарешті вона забере в мене цього «чужого». А то вже щелепи звело…»
Але Таня мене під сидінням не помітила. І запитала:
— Ну, а Белка де? Вона-то тут до чого? І чого це він сидить у твоїй машині? Ану, виходь! Швидше! — скомандувала Таня і потягла хлопця за рукав.
— Ой, не треба, не треба, не тягніть! — заволав злодій. — Не чіпайте мене! Її приберіть. Заради Бога, швидше…
— Кого це я повинна прибрати?
— С-собаку вашу…
— Тань, ти униз подивися…
Насмішкувато-веселий голос Сергія був водночас трохи заклопотаним.
Таня заглянула вниз і, нарешті, побачила мене. Я лежала під водійським сидінням на спині, всіма чотирма лапами впираючись у сидіння. В зубах міцно тримала «чужака».
— Оце та-а-к! — захоплено мовила Таня. — Молодець, Білченя! Випустіть його.
«Звісно, приємно… Але щелепи заніміли. Заберете ви оцього зрештою?!»
— Так не віддає! — гиготів поліцейський. — Сподобалось, напевно…
— Чого ви гигочете?
Таня знов нахилилася і спробувала мене відтягти:
— Бело, фу! Фу, я сказала… — і потягла за нашийник.
Я міцніше уперлась лапами в сидіння:
— Р-р-р-р-ням-ням…
«Чужий» напружився, завмер і заголосив:
— Ой-ой, не треба, не треба! Будь ласка! Вона відкусить… Вона ж зуби стискає… сильніше… як тільки я ворухнуся.
— У собаки, напевно, щелепи зсудомило, — припустила Таня, — розтиснути не може… Молоденька ще, не вміє контролювати… Навіщо ж ти, Сергію, навчив її за оте місце мужиків хапати?… От ганьба…
Таня відійшла від машини і почала нишпорити біля дерев.
Сергій відчував себе переможно.
Усі знову розвеселилися…
— Зараз, Білченя, зачекай трохи…
Таня повернулася до машини. В її руках була замашна палиця.
— Як вас звати? — звернулася вона до чужого.
— Славко…
— Так от, Славко. Я нічого вам не гарантую, але допоможу чим зможу. Але й вам треба мені допомагати… Бо оте ваше найдорожче… Коротше, мені треба там попоратися…
— Та робіть уже щось… Тільки швидше… Будь ласка…
Таня опустилася на коліна і стала просовувати палицю між моїми щелепами.
— Бідолашна моя, хороша… розумниця… — вона стала совгати палицею. — Дурненька… Він же міг тобі боляче зробити…
— Це хто кому? — застогнав злодій.
— А ви, парубче, краще помовчіть, бо паличка сприсне…
Хлопець обурено закрив рот.
Нарешті мої щелепи розтиснулися, і я випустила «здобич». Я тримала її в зубах, мабуть, години три. Знаю, це була власність «чужого», але я вже так звиклася з думкою, що це моя «здобич».
Він почекав, поки Таня взяла мене на руки.
— Сказано — с-суки… — просичав він.
— Авжеж, і дуже пишаємося цим! Правда ж, Белко?