— Із днем народження, вас, Анфісо. Дозвольте присісти? — наблизившись до столика, галантно запитав він.
«Хто він? І звідкіля знає, як мене звати, і що в мене день народження?»
Я ошелешено мовчала. А він, відставивши стілець, сів, не дочекавшись дозволу.
— Здивовані? А ми давно знайомі…
— Це що, Олег розстарався?
Я не зуміла приховати іронії. Подумала тільки, що треба поставити цього красунчика на місце і випровадити геть. Але у мене забракло сил це зробити. Нехай усі бачать… Молодий, десь років тридцять п’ять, не більше. Ні, це не Олег, навряд чи. Він, швидше за все, надіслав би якогось давнього приятеля.
Володар палких очей чарівно посміхнувся, проігнорувавши запитання, що крутилось на язиці.
— Та-а-ак… Ну гаразд. І що ж вам від мене потрібно?
— Річ у тім, що така жінка, як ви, не повинна залишатися на самоті у свій день народження.
— Он як? Вирішили скрасити мою самотність? З якого дива?
— Хоча б тому, що я зобов’язаний це зробити, якщо вже так вийшло.
У цей момент до столу підійшов офіціант. На таці в нього стояло замовлення. Усе було з розрахунку на двох.
«Цікаво, він сам за себе заплатить чи почепить на мене?» — Я трохи розгубилася.
— Не варто хвилюватися, наша вечеря оплачена.
І він усміхнувся відкрито й доброзичливо. Моя напруга випарувалася, наче вітер розігнав хмарки на небі. Фух — і нема!
Мені раптом і стало абсолютно все одно, хто оплатив вечерю. І як зреагує на мене чоловіча половина ресторану і так само — жіноча.
— Давай на «ти», — красень, налив у фужери шампанське. — За тебе, Анфісо…
— Он як? Дивно. Мені здається, що я бачу вас, пробачте, тебе, вперше…
— Ти просто не помічала мене… — загадково прошепотів мій співрозмовник.
— Якщо я вип’ю шампанського, у мене завтра голова розколюватиметься, бо вдома бавилась коньяком… Не хочу змішувати напої…
— Це нічого. Я обіцяю, що завтра ти будеш почуватися прекрасно. Навіть краще, ніж сьогодні.
— Як ви… пробач, ти, можеш мені таке обіцяти?… Ну, гаразд, гуляти — так гуляти!… Зрештою, у мене ж справді день народження!
— Авжеж. За тебе.
І ми нарешті випили. Беручись до салату, поцікавилася:
— То хто ж ти? Як тебе звуть? Не можу ж я святкувати свій день народження з незнайомцем.
Салат виявився дивовижним, і я подумки похвалила себе за вибір.
— Ну… скажімо, Анжело… Гм, чудовий салат, правда ж?
— Анжело? Ти італієць? У мене ніколи не було знайомих італійців… Ти так добре говориш українською…
— Я володію багатьма мовами. Хай тебе це не бентежить.
— Добре, Анжело. Тож скажи мені все-таки, чому ти тут?
Але він не встиг відповісти. Мою увагу раптом прикувала сцена, на яку вийшов іще один молодик. Ефектний блондин з яскраво-блакитними очима і такою ж, як у Анжело, спортивною фігурою. Він дивився на мене не відриваючи погляду і захоплено усміхався.
«Щось доля балує мене сьогодні», — подумалось мені. За віком блондин — ровесник Анжело. Обидва в білих вишуканих костюмах. Без банальних краваток і претензійних метеликів. Кілька розстебнутих верхніх ґудзиків на сорочці… Це виглядало так звабливо, що у мене запаморочилася голова. Чоловіки загадково перезирнулися. Анжело ледве помітно кивнув блондину. Той відкрив кришку рояля і заграв якусь ніжну, просто божественну мелодію. Я ніколи не чула нічого подібного. І дотепер не бачила тут цього музиканта.
— Потанцюємо? — мій кавалер галантно простягнув руку. Я, наче під гіпнозом, вклала в його долоню свою.
Музика була чудова. Мелодія дзюрчала, як струмок у незайманому лісі. То раптом залилася щебетанням птахів, розлетілася луною любовного перегуку диких звірів, потім, майже затихнувши, з силою обрушилася потоком почуттів…
Анжело м’яко, але впевнено повів мене в танці. Він був чудовим партнером. Лагідним, але сильним рухом правої руки притиснув мене до своїх грудей і подивився в очі. Нахиливши голову, зашепотів на вухо:
— Є така легенда… У кожної людини є янгол-охоронець, який приставлений до неї, щоб охороняти її і допомагати робити правильний вибір у житті. Цей янгол завжди насторожі і знаходиться поруч із людиною…
— Я ніколи не чула такої легенди… — зашепотіла я йому у відповідь.
—… І тільки в один день на рік людина лишається без свого янгола, — продовжував говорити Анжело. — Він залишає людину, щоб тримати відповідь перед Богом: що доброго зробив за рік його підопічний і що поганого, — голос звучав тихо. Зачаровував і вабив кудись…