Анжело майже поцілував мене у вухо і замовк. Замовкла й музика.
— Дякую, — прошепотіла я.
Ми повернулися за стіл. Розповідь Анжело і музика справили на мене неабияке враження. Я почувалася дивно. Неначе сплю і водночас бачу себе збоку. Але в той же час я розуміла, що все це реально. Це ж мій улюблений ресторан — «Рай». Знайомі скатертини, штори й обличчя офіціантів…
«А й справді, — подумалося, — я ж нічого останнім часом не помічаю. У Наталки завжди такі гарні троянди. Я була в неї недавно, але не пам’ятаю — були у неї троянди чи ні? Може, й справді варто було поїхати з Олегом на берег? Заходом сонця помилуватися…»
— Ні.
Я подивилася на Анжело. Він пильно дивився на мене.
— Що «ні»? — здивувалася я.
Мій вродливець раптом посміхнувся і, простягнувши руку через стіл, накрив своєю долонею мою.
— Ти там, де ти й повинна бути. Там, куди ти хотіла піти в свій день народження. Хіба ні?
— Справді.
— Ти не повинна робити того, чого хочуть інші. Роби те, чого хочеш ти. Це так чудово, коли ти можеш займатися тим, що любиш.
— За це не гріх і випити, — запропонувала я, відчувши себе дещо напружено.
— Таки не гріх, — засміявся Анжело.
Ми випили, і поки насолоджувалися смачно приготованим кроликом у сметані з грибами, говорили про різні дрібниці.
На сцені з’явився оркестр, який грав тут, скільки існував ресторан. Я згадала про музиканта.
— Скажи, а хто був а той вродливий музикант?
— Це мій друг. Тобі сподобалася його музика?
— Дуже. Я ніколи раніше не чула нічого подібного.
— Він незвичайний музикант. Дуже талановитий.
— А можна його запросити за наш за стіл? — поцікавилася я.
— Авжеж! Та он він саме йде до нас.
Він наближався до нас легкою ходою, ніби зовсім не торкався підлоги. На тлі білосніжного костюма — букет із темно-червоних троянд у руках.
— Із днем народження, Анфісо, — він вручив букет і представився: — Домінік.
— Дуже вдячна. Ви так чудово грали… — висловила я своє захоплення.
— Виключно для твого задоволення, — посміхнувся він трохи лукаво.
— Я так розумію, що з тобою, Домініку, ми теж давно знайомі. Ти ж звертаєшся до мене на «ти»?
— О, так… дуже давно…
— І як же я, невдячна, тебе не помічала досі…
— На жаль, не помічала, — картинно скрутно похитав головою він, і ми всі весело розсміялися.
Знову до столика підійшов офіціант із третім набором страв.
Чи то від випитого, чи то від того, що дива сипалися на мене як із решета, я перестала дивуватися тому, що відбувається, і вирішила за порадою Анжело робити те, що хочеться. Отож решта вечора, проведена в товаристві двох прекрасних співбесідників, здалася мені казкою.
Звісно ж, я помічала захопливі погляди чоловіків і заздрісні — жінок, але мене чомусь це більше не зачіпало. Зате тішило інше.
«Що саме?» — запитаєте ви. Та все. Абсолютно все. Гарне вино, смачні наїдки, галантні кавалери, музика, затишний інтер’єр, квіти.
Я була щаслива.
Єдине, що затьмарювало мій щасливий настрій, — це думка про те, що вечір закінчиться, і все забудеться, не залишивши в пам’яті й сліду.
— За любов, — виголосив Анжело.
І мої чудові співрозмовники, як по команді, підвелись і підняли келихи.
— За любов, — підтримав його Домінік.
— За любов, — сказала я, і всі три келихи зійшлися над столом, дзенькнувши кришталем.
«Клац!» — долинуло збоку.
Я озирнулася і побачила маленького худенького хлопця з «їжачком» на голові. На шиї у нього теліпався «Поляроїд». В руках — моментальна фотографія.
— Ось вам — на згадку…
— Спасибі…
Уранці мене розбудив дзвінок у двері.
«Олег, напевно. З’явився — не забарився…»
Як завжди, чекала роздратування від того, що хтось вривається в моє життя з самісінького ранку, не спитавши на те дозволу. Але, не відчувши роздратування, здивувалася і побігла відчиняти двері.
День почався набагато краще, ніж я очікувала.
Ну от, виявляється, життя — дивна річ, якщо хочеш бачити оте дивовижне. За дверима стояв син — Роман. Обличчя його не було видно з-за величезного букета троянд. Білих.