Отож одного ранку прокинулося село Червона Слобода — а пам’ятника нема, як і не було. Дуже скоро з’ясувалося, з чиєї це намови. І отця Іларіона взяли під арешт як «політичного». Просидів він у КПУ три дні й пишався своїм «політичним минулим». А народ потягнувся до нього. Авторитет і добробут червонослобідської церкви швидко пішли вгору. А відповідно — і кар’єра отця Іларіона.
Був серпень. Пообідня спека. Ми з сином обидвоє одягнені відповідно: шорти, легенькі футболки. Радію, що синок добровільно заповзявся мені допомогти.
Відтоді, як у нас із чоловіком з’явилися проблеми, хлопець став на його бік. У п’ятнадцять років не дуже розбираєшся, що відбувається. Крім того, в цьому віці хлопець завжди тягнеться до батька. Ох, як мені було гірко! Плакала, лаялась, чим лише погіршувала ситуацію. А нині я була абсолютно щаслива, бо люба моя дитина — ось вона, поруч.
Я висипала вміст мішка на землю та підпалила. Купа паперів, газет, якогось шмаття від старих шпалер… Сміття розгорілося швидко, син пішов за другим мішком, а я взяла граблі і почала підгортати попіл у купку. Помітила кілька пляшок і консервних банок. Одна пляшка була наповнена якоюсь рідиною і закрита пробкою. «Дивно, невже я могла викинути в сміття повну пляшку олії? — подумалось. — Треба викинути її з вогню, а то, боронь Боже, ще вибухне».
І раптом — ба-бах!!!
Я побачила величезну вогняну кулю, мої ноги були у вогні! Я намагалася збити вогонь, але нічого не виходило. Розповсюдився якийсь хімічний запах, дихати стало важко. Аж горло заболіло.
А ось ніг я чомусь не відчувала. Дивно, може, все це мені сниться?
Раптом побачила сина, який щодуху біг до мене. Він щось говорив, схопив мене за руку і потяг у будинок. Туди ми добігли швидко, і тут воно почалося…
Це був таки-и-ий біль! Син зателефонував до «швидкої», потім намагався допомогти, прикладаючи мокрі ганчірки до ніг, звідки звисали шматки шкіри. Я стогнала. Соромно було кричати. «Швидка» приїхала хвилин через двадцять, коли свідомість вже була готова покинути мене. Хай би краще відключилася, але ж ні-і-і… Я ледве-ледве дотупцяла «своїм ходом» до машини. У лікарні мені вкололи знеболювальне…
Лікарі, мабуть, подумали, що мене хтось катував, я намагалася їм пояснити щось, але від больового шоку і знеболювального наркотику свідомість відмовлялася мені підкорятися. Перед тим як поринути в забуття, майнуло в голові: «Слава Богу, що в той момент сина не було поруч…»
Того вечора Олексій так і не з’явився. Я то приходила до тями, то знову забувалася у важкому наркотичному сні. Мені намагалися ставити крапельницю, щоб вимити отруту з організму, але від крапельниць почалася аритмія серця. Температура підскочила за сорок. Не капати було не можна. Капати — теж. Чула, як лікарі сперечалися про щось біля мого ліжка, але ніяк не могла збагнути, про що вони. Врешті-решт краєчком свідомості вловила: лікарі розійшлися в міркуваннях. Одні хотіли перевезти мене до спеціальної опікової лікарні, інші були проти. Як би там не було, мене залишили тут. Іноді, приходячи до тями, я бачила лікаря — В’ячеслава Дмитровича. Він сидів поруч і тримав мене за руку, намацуючи пульс. Я скривила вуста у посмішку і знову відключилася. Як я потім дізналася, В’ячеслав Дмитрович провів отак чотири доби поспіль.
У районній лікарні, куди мене одразу привезли, тоді була лише одна палата реанімації. Але вона була зайнята післяопераційними хворими. Тому мене хотіли доправити до обласної лікарні. Питання в тому, чи довезли б? Як я дізналася пізніше, за ці чотири доби серце спинялося, як мінімум, разів десять. І тільки цьому лікареві я була зобов’язана життям.
Нарешті, на п’яту добу я прокинулася якась затуманена, але цілком при здоровому глузді. Лікарі саме робили обхід. Знаючи, що мій ослаблий, але молодий організм переміг смерть, заусміхалися.
— Доброго ранку, метелику! Як крильця, болять іще?
Я змогла лише розплакатися. Бурмотіла якісь вдячні слова, розуміючи, що жодними словами мою вдячність не передаси. Але лікарі — їх було четверо — розуміли все без слів. Вони були щасливі, адже їм удалося вирвати мене з пазурів смерті.