…Повернувшись із закутків пам’яті в сьогодення, Максим підняв руки і поклав їх на долоні людини, яка закрила йому очі. Вони були теплі і трохи шорсткі. Він узяв їх у свої і розвів урізнобіч. Озирнувся. Здивовано подивився на жінку, яку тримав за руки.
Він не знав її.
— Здрастуй, Максе.
— Ти?!
Розповніла і змарніла жінка. Ні, вона не виглядала, як безхатько або п’яничка, ще залишились сліди краси, але було помітно, що в неї немає бажання стежити за собою. Колись великі, блакитні, завжди трохи пустотливі очі згасли і стали сірими. Куточки раніше спокусливих вуст разом зі щоками помітно опустилися вниз. Важка постава вгрузла такими ж важкими ногами в розтоптані черевики, більше схожі на капці.
Ліля обійшла лаву і втомлено опустилася поруч. Максим відчув себе ніяково — настільки благополучно виглядав він у порівнянні з нею.
— Здрастуй, Максе, — повторила вона.
— Здрастуй… Не очікував тебе побачити. Як ти?
— Нічого. Ось приїхала провідати батьків.
— Як вони?
— Старенькі, але нічого, тримаються… А в тебе, бачу, все гаразд?..
— Та нібито…
— Максе…
— Що, Лілю?
— А ти тоді відразу повірив Антону? Що я… провела з ним ніч? Як ти міг?
— Антон — мій найкращий друг… Був…
— Але ж ми пожартували! Хотіли лише розіграти тебе…
— Пожартували? Розіграти?! Але ж ти…
І раптом Максим відчув, що йому взагалі не хочеться нічого з’ясовувати. Ні, не тому, що він боїться дізнатися, що це був тільки дурний жарт, і парочка з нього просто поглузувала. Адже він так любив її, так вірив йому… Не хоче він ворушити давнє. Немає більше ніяких почуттів. Не хоче він, щоб дзвонив Антон. І сам більше не телефонуватиме. Йому все одно, що з ними було, як вони жили і ким стали. Ось так.
— Максиме! — знову рознеслося парком.
Цього разу голос був йому знайомий. Він озирнувся і побачив… свою дружину. Таня поспішала до нього, цокаючи своїми тоненькими шпилечками. У шовковому, кольору грозової хмари брючному костюмчику вона виглядала просто чарівно.
— Вибач, Лілю, зовсім забув. У сина презентація… Пробач… Може, якось іншого разу…
І він раптом відчув себе вільним.
Підхопив свій дорогий шкіряний дипломат і побіг назустріч дружині.
Йому здавалося: всі люди, що тут гуляють, дерева, та й сам парк, дивилися на нього і раділи — ще одна щаслива людина!
Потягло прохолодою, і природа, немов закінчивши ще одну історію, закрила свою книжку і оповила парк і все місто синім серпанком темряви. Міріади маленьких вогників-зірок привітно миготіли, і шелестіло листя дерев: «На добраніч, люди. Нехай щастить!»
Хочете сюрприз? або Один звичайний день із життя на Алясці
«Він приїхав, приїхав!» — раділа я, відчайдушно намагаючись зібрати свої емоції докупи. На електронному годиннику було 7:07. Як вчасно!
Мій чоловік прокладає дороги. Цілих три місяці він працював далеко від міста Анкоридж, де ми тепер живемо. Я чекала на нього вдома, бо роботи до біса. А зараз прислухалася, принюхалася… Ні, тихо і кавою не пахне. Дивно…
Вийшла зі спальні. Посміхаюся на всі «двадцять шість» — саме стільки зубів у мене лишилося.
— Good morning, — бурмоче Майк.
Він стоїть посеред кімнати, огидно шкрябає і тре коліно. Я зіщулилася — очікувала не такої реакції.
— Доброго ранку, — відповідаю і все ще дивлюся на чоловіка з надією.
Ну, не міг же він забути! Знає, як це для мене важливо. Майже десять років разом. Повинен знати, що тільки в цей один-єдиний день на рік — це важливо.
— Мені потрібна твоя допомога, Таню, — мимрить він.
— Так. Звісно, — розтираю руками обличчя, щоб остаточно оговтатися, і трохи засмучено питаю: — А що сталося?
— Нічого не сталося, звичайний день. Просто ми зараз повинні їхати в Фєрбанкс за моєю вантажівкою. Поїдемо на твоїй «лакі» (у моєї машини є ім’я: від «Кадилак»). Туди на твоїй, звідти — кожен на своїй. А дорогою ще підберемо трьох водіїв, і з якими я працював. Їм теж треба забрати свої машини.
До горла підкотилася огидна грудка, в носі засвербіло. Отже, усе як завжди?
— Майку, чому саме сьогодні?
— Бо я пообіцяв хлопцям.
Я мовчала, опустивши очі, ледве стримуючи сльози. Ну от, якісь там хлопці… А він продовжував, ніби нічого не сталося: