Справді, офіціант вніс торт із палаючою свічкою.
Я розімліла остаточно.
— Дякую, любий, — прошепотіла я, крадькома розмазуючи сльозу.
Тепер це були сльози розчулення…
Загадала бажання, дмухнула на свічку. Ми зробили декілька не дуже вдалих знімків на телефон і, готові до нових «подвигів», вийшли з ресторану.
Я не просто так сказала про подвиги. Я ще не зовсім уявляла, що на нас чекає попереду. Але зараз, розімліла від смачної їжі і доброї уваги, насварила себе: «Ніколи не роби поспішних висновків! Заскімлила: день народження коту під хвіст, ресторан такий-сякий, чоловік неуважний… Більше не роби таких дурниць», — вирішила я і сіла за кермо.
Перша половина дороги була в радість. І хоча плечі й руки все ще нили від напруги (я не звикла сидіти за кермом по десять годин), настрій був доволі райдужний.
Незабаром почало сутеніти. Пішов дощ, і приблизно через годину я вже практично нічого не бачила перед собою, крім двох смуг, що обмежують дорогу. Майк тримав дистанцію за мною. Задзвонив мобільний.
— На 99-му кілометрі зверни ліворуч на заправку, знаєш, де це? — почула я його голос у телефоні.
— Так, знаю. Гаразд.
Через дві години я побачила мітку «99». Стала вдивлятися в темряву, але не побачила анічогісінько. Ні, вікна заправки світилися, і вуличні ліхтарі освітлювали колонки, але повороту на заправку я так і не знайшла. Загальмувала, поглядаючи в дзеркало заднього виду. І… о, жах! Побачила фари вантажівки Майка, що загрозливо насувалася на мене. Я зіщулилася в грудку, смиконула кермо вправоруч на узбіччя і, чекаючи удару, перетворилася на суцільний клубок нервів. Усе, гаплик!
Але удару не було. Майк устиг повернути ліворуч. Напевне, це був мій щасливий день, бо за вантажівкою нікого не було, і нам вдалося уникнути зіткнення. Мене почало трусити від переляку і напруги.
— Господи, Майку, я ж нічого не бачу!.. Абсолютно нічого!
— Знаю-знаю, вночі важко водити машину. А коли йде дощ — то й поготів… Мокрий асфальт поглинає світло, і погано видно, — несподівано лагідно заговорив мій чоловік. Це він, котрий все життя мав справу з водіями, які зазвичай можуть так загнути!
— Але ти трохи не врізався у мене! — майже хрипіла я.
— Ти молодець, що звернула на узбіччя… Ти гарний водій, — пригорнув мене чоловік.
— Тепер ти їдь попереду, а я за тобою, добре? — попросила я.
— Авжеж, не хвилюйся. Тільки дистанцію тримай трохи більшу, аби бруд і вода з-під моїх коліс тебе не заливали.
Добре сказати — тримай дистанцію… Тільки-но він від’їжджав далі, я не бачила його взагалі. Червоні вогники розчинялися в дощі й тумані менш ніж за десять-п’ятнадцять метрів дистанції. Врахуйте, що він, професійний водій із сорокарічним стажем, «йшов» зі швидкістю 70 миль на годину — це приблизно 113 км! Можете собі уявити, як я почувалася!
Я вчепилася в кермо так, що, здавалося, шкіра злізе з долонь. Боліли плечі та спина, очі пекло вогнем. Я боялася їхати з такою швидкістю. Але боялася й відстати.
Знову і знову я проклинала цей день, ресторан і все взагалі. Зціпила зуби і тисла на педаль акселератора: що буде — те й буде…
Коли ми дісталися Анкориджа, обидві стрілки на годиннику задерикувато дивилися вгору. Чого не скажеш про мене.
Ну, ось і перехрестя. Червоне світло. Є хвилина перевести подих.
Я під’їхала до Майка досить близько. Зупинилася. І тут побачила… Усе, що відбувалося досі, зникло в тумані й щезло як і не було. Бо під червоними вогниками на кузові ззаду було написано крейдою: «Follow me, Tanya!» — «Їдь за мною, Таню!»
Так, любий мій… Навіть якщо все наше життя буде сповнене таких пригод і випробувань, як нині, — я їхатиму за тобою… Навіть не сумнівайся.
Таша, або Історія в історії
…І залишився Джон Мак-Кінлі перед скорботним могильним каменем сам-самісінький. Отам, під цим каменем, тепер покоїтиметься прах його мами.
Їй було чимало років. Вона прожила, як сама вважала, довге й щасливе життя.
— «Хіба є щось краще за смерть?» — цитувала вона Сократа, і сама філософствувала: — Вже час мені збиратися туди, де очікує Господь… І немає значення, ким ти жив на землі — орлом, собакою чи людиною…
От би знати, скільки ще крокувати стежками життя йому, Джонові… Як так вийшло, що він тепер стоїть сам посеред білої цвинтарної пустки поміж засніжених і сірих могильних плит?
Його мама завжди звинувачувала в синових негараздах свого брата, себто Джонового дядька, Метью — колишнього водія вантажівки, який прокладав дороги на півночі Сполучених Штатів. Підлітка Джона розпирало від захоплення, коли по телевізору показували його дядька. Він разом із іншими, такими ж суворими і сміливими чоловіками, в північній темряві возив будматеріали по кризі з Аляски до Канади.