Выбрать главу

Я сіла й стала роздивлятися свої ноги. Через бинти просочилася лімфа і взялася коржем. Володимир Іванович — так звали «Араміса» — сказав, що бинти вони просочили новокаїном, щоб вгамувати біль. На дворі саме стояв серпень. Мух було скрізь незліченно. Лікарі боялися, щоб якась не почала на моїх ногах «бенкет під час чуми». Щедро поливаючи ноги фурациліном і новокаїном, а щоки — сльозами, я взялася розмотувати бинти. Процедура зайняла — ні мало ні багато — близько двох із половиною годин.

Від побаченого я жахнулася. Шкіри на ногах не було зовсім. Де-не-де звисали якісь ганчі­рочки, себто шматки шкіри. Обгоріла тканина — червоно-чорно-рожева, у деяких місцях спереду виднілася кістка.

Так я не побивалася вже давно. Я ревла над своїми обгорілими кінцівками. Колись ці ноженята притягували чоловічі погляди як магніт. За найгрубішими підрахунками, саме ноги отримували найбільшу кількість компліментів. Причому в різних варіаціях: «ох і ноженята, точені» аж до «класні копитця».

Мої сусідки в нещасті не заважали плакати. Розуміли, що витримати таке видовище не кожному до снаги. Та «Араміс», заставши мене в сльозах, здивувався:

— Тобі боляче?

— Ні, — відповіла я.

— То чому ж плачеш?

Пояснити я не могла, лише схлипувала. Лікар, так і не дочекавшись пояснень, узявся за перев’язку. На відміну від мене, він, схоже, був цілком задоволений побаченим. «Добре, — повторював він, — файненько». Що тут «доброго» й «файненького» — я так і не зрозуміла. Втомившись від сильних вражень і дії морфіну, я заснула.

Прокинулась через кілька годин із відчуттям, що я засвоїла свій «перший урок».

Я зрозуміла: те, що сталося, — не просто так. Лише сама винна в цьому. Сама…

8

Звідки в моїй голові, що була затьмарена знеболювальним, з’явилася ця думка, — я не відала і намагалася розібратися. Але одне знала точно: це моє покарання за все, що зробила поганого у своєму житті, і я маю через це пройти. І від того, як подолаю це, залежатиме моє подальше життя. Або смерть.

Я вирішила: буду сильною. Але як? Чорт його знає! Та була абсолютно впевнена, що в мене є лише два варіанти: стати сильною або померти. Помирати не хотілося. Почала згадувати все про людей, яких вважала мужніми. Як-от Олексій Маресьєв, Жанна д’Арк, врешті-решт.

Невдовзі я зрозуміла, що в мене таки є мій «янгол-охоронець» — санітарка Віра. Це вона, сільська жінка, вражена моєю витримкою, перевдягала мене двічі-тричі на день, перестилала постіль, залиту ліками й виділеннями з обпалених ніг, невтомно повторюючи: «Партизаночко моя люба, ну ж бо, потерпи ще трохи… Це ж треба — ані сльозинки, ані слівця чи стогону. Партизанка, чисто тобі Зоя Космодем’янська!»

Себе я сильною не вважала, але коли познайомилася ближче із Вірою, то була вражена її силою, витримкою, мудрістю.

Пізніше, у розмові з цією чудовою жінкою з чуйним серцем, дізналася, що вона була свідком моєї появи в лікарні. Бачила, як вели мене попід руки аж на другий поверх… Як із моїх ніг звисало біле ганчір’я шкіри…

Дивувалася, що я намагалася йти самостійно, а не виснути на своїх поводирях, при цьому не видавала жодного звуку.

Це Віра — мати двох синів, які обидва були на клятій афганській війні — ані словом, ані поглядом не виказуючи свого страху за життя власних дітей, допомагала мені вижити, знову підвестися на ноги. Наново вчила ходити. Упродовж двох місяців — я ж не підводилася з ліжка — була мені доглядальницею, другом і підтримкою.

Дякую тобі, добра жінко! Я знаю, сини повернуться до тебе цілими й неушкодженими, а ти ще побавиш онуків.

Лише кілька людей знаходилися поряд зі мною. Віра, мій син, який у свої п’ятнадцять утримував домашнє господарство: трьох елітних собак, курей, кролів, город. Та ще й намагався побалувати матір чимось смачненьким. Іще люди, від яких я зовсім не очікувала допомоги. І в цьому полягав мій другий урок, який я мала осмислити й засвоїти. Якими людьми я оточувала себе досі? З ким спілкувалася? Чого навчилася в них? Куди поділися ті, на кого я могла покластися, і чи були вони взагалі — мої друзі?

Таких людей виявилося не так і багато. Але вони допомагали мені всім, чим могли. Приносили кавуни, щоб вимивати отруту, яка всоталася з обгорілих тканин (добре, що саме був серпень). Один надіслав мені здоровезну банку мазі Вишневського для загоєння ран. Гадаю, що лише завдяки цьому чудовому, хоч і смердючому бальзаму, я уникла операції та пересадки шкіри, чим неабияк здивувала всіх лікарів. Слава Вишневському! Теж, напевне, був сильною й мудрою людиною.