Проте більшість із тих, кого я досі вважала друзями, або не з’явилися зовсім, або прийшли лише раз — щоб переконатися, що чутки не брешуть, і я дійсно обгоріла так, що не підводжусь із ліжка. Дехто починав ойкати одразу з порога моєї палати. Бідкалися, лили «крокодилячі» сльози. Але я нищила такий прояв співчуттів у зародку.
— Стоп, стоп! Мені й так кепсько, без ваших голосінь…
Гадаю, вони зі вдячністю сприймали мої прохання — навіщо ці сцени? Бо в тому, що все це була лише гра, я не сумнівалася жодної миті. Після короткого візиту і гарячих обіцянок прийти ще раз (принести щось почитати або допомогти, наприклад, помити голову) — вони зникали і більше не з’являлися. Якось пізніше я прочитала у Михайла Веллера: «Ще декілька таких «друзів», і вороги не знадобляться».
Тут мені хочеться забігти наперед і сказати, що книгу Веллера згодом дала почитати подруга, з якою на той час я ще не була знайома. Дала дуже вчасно, з коротким коментарем: «Обов’язково прочитай». Там, у цій книжці, я знайшла відповідь на одне з головних філософських питань ще з часів Чернишевського «ЩО РОБИТИ?» Діяти. Робити хоч щось. Саме так радив зневіреним пацієнтам лікар «швидкої допомоги» Звягін в оповіданнях М. Веллера. Хотіти. Вірити. Діяти.
А поки що я на власному досвіді засвоювала: покладатися треба лише на себе. І повірте, це боліло не менше, ніж попечена шкіра.
Я все ще не могла взяти до тями: як сталося так, що я оточила себе людьми байдужими і корисливими? І зрозуміла, що й сама, напевне, не без гріха.
І тепер необхідно поставити питання руба: що я повинна змінити в собі? І навіщо? Як навчитися бути справді щирою й мудрою? Як-от Марія Василівна…
Дивовижно, але я вже перестала ображатися на людей, з якими спілкувалася досі. Зрозуміла, що людина має право жити так, як хоче. Бути такою, якою хоче вона, а не такою, щоб мені було комфортно спілкуватися з нею. І лише коли людина зрозуміє, що недостатньо «хороша», і вирішить змінитися або змінити своє ставлення до оточення, — може зробити це. Ніхто не може і не повинен когось примушувати.
А якою потрібно стати, щоб зі мною було комфортно тим, із ким хочеш спілкуватися? Мабуть, не втримала тих, хто був мудріший за мене і розумніший, і тепер за це плачу´. Але я знайду їх! Спробую зробити так, щоб вони ніколи більше не мали приводів на мене ображатися…
А згодом у моєму житті з’явилася інша людина — The Best Friend.
Наталка стала приходити до мене щодня. Одразу після того, як дізналася, що зі мною трапилося нещастя. Вона, професійна медсестра, приїздила до мене з іншого кінця міста після цілодобового чергування в онкологічній лікарні. Причому не ойкала, не стогнала. Натомість розважала мене якимись оповідками, новинами, анекдотами. Мила мені голову й протирала тіло й обличчя серветками, змоченими в теплій мильній воді. А головне — приходила щодня й говорила, говорила… Я бачила, яка вона стомлена, і просила не приходити щодня, але вона все’дно приходила. Окрім того, заходила Наталка провідати і Вовку, допомогти йому по господарству.
Знайомі ми були давно. Жили поряд і ходили вигулювати наших собак. Вона — афганського хорта, я — німецьку вівчарку та двох російських хортів. Ми приятелювали, але особливо дружніх стосунків між нами не було.
Якось Наталка зателефонувала мені й запропонувала погуляти з хортами в полі: «поганяти зайченят», як ми це називали. «Упіймати зайця» наші собаки були не в змозі, але добра пробіжка їм би не завадила. Тільки-но ми вийшли з нашими улюбленцями в поле й відпустили їх, як вони помчали від нас і зникли за пагорбом. Ми ж, особливо не переймаючись, розмовляли, приємно прогулюючись у тому ж напрямку, де зникли наші собаки. З верхів’я пагорба ми побачили, що Веста — афган Наталки — з величезним задоволенням валяється на спині. А моя Онега наминає щось із неабияким апетитом.
— Ах! Ох! — скрикнули ми майже одночасно.
— Здається, знову в якомусь здохлинні викачалася! — вжахнулася Наталя.
— Знову лайно жере! — слідом вигукнула я.
І ми алюром помчали до наших улюбленців. Треба сказати, що в собак мисливських порід спостерігаються рештки звичок їхніх диких предків. У такий спосіб собаки перебивають запах шампунів, що так для нас гарно пахнуть. Зазвичай ми миємо своїх тварин, зовсім не розуміючи, що «солодкі» запахи можуть завадити чутливому звірові винюхати небезпеку.