Ви схопитеся за голову, коли почуєте, як я раджу авторам, зайнятим епічною роботою, рішуче вдаватися до лірики, драматики, рефлексії. Але я на цьому наполягаю. В епічному творі ми не повинні жертвувати свободою на догоду якійсь традиції, що звідкись прийшла до нас і вже перетворилася на догму, ми робитимемо з роману те, що нам здається правильним. Німеччина — це країна педантичного, епічного реалізму. Під реалізмом я розумію те, що автор змушений повідомляти про реалії або псевдореалії. У Франції вже давно пишуть легше й гнучкіше. Існує зовсім небагато стійких законів мистецтва, що тяжіють над митцем; більшість мистецьких законів виробляє сам митець. Епічний твір мистецтва не є застиглою формою, він, як і драма, перебуває в постійному розвитку, а отже, нерідко постає проти традиції та її представників. Сьогоднішній театр закостенів у діалогах осіб нагорі, при цьому нам відмовляють у життєдайному праві активного втручання за допомогою ліричних чи глузливих коментарів, вільної двосторонньої художньої акції, заборонене навіть пряме звернення до нас, ми не достатньо беремо участи в тому, що відбувається нагорі, — так само все виглядає і з епічним, де форма повідомлення є залізною завісою, яка розділяє читача і автора. Я раджу цю залізну завісу підняти.
Маю визнати: раніше я незаперечно схилявся перед формою повідомлення, цією догмою залізної завіси. Нічого не здавалося мені важливішим за об'єктивність оповідача. Зізнаюся, що й досі повідомлення фактів, документів приносить мені радість. А знаєте, чому саме фактів і документів? Тому що через них зі мною розмовляє найбільший епік — сама природа, і я, такий маленький, стою перед нею й тішуся з того, як дивовижно виходить у мого старшого брата. І коли я писав ту чи ту історичну книжку, я часом заледве міг стриматися, щоб не переписати дослівно цілі історичні документи — у зачудуванні я заглиблювався в ці документи й казав сам до себе: краще, ніж тут, я не напишу. А коли я працював над твором, в якому описувалася боротьба гігантів проти великої природи, то просто не міг стриматися, щоб не переписати цілі географічні статті: про русло Рони, як вона витікає з гір, як зветься кожна її долина, як звуться притоки, які міста лежать на ній, і все це таке чудове, і саме повідомлення настільки епічне, що я видаюся тут цілком зайвим.
Проте неможливо дотримуватися таких поглядів усе життя. Одного чудового дня людина відкриває для себе щось інше, окрім Рони, її долин та приток: людина відкриває саму себе. Відкрити самого себе — то найкраще й найбентежніше переживання, яке може спізнати епічний автор. Спершу це виглядає як переживання, що може скрутити йому в'язи. Але епічний автор бачить себе в небезпеці, обтяжений різними труднощами, аж поки збагне, що художній твір — це справа самого митця, це не минуле визначає для мене закони, я сам творю свої закони, й епічний твір для мене відтепер означає щось геть інше. Чи має автор право голосу в епічному творі, чи може він сам увійти у створений ним світ? Моя відповідь: він має право, він повинен і навіть мусить це зробити. А тепер я нагадаю, що саме зробив Данте в «Божественній комедії»: він сам пройшов через свою поему, сам простукував свої фігури, втручався в перебіг подій, і то не граючись, а цілком серйозно, у свій час кожен його зрозумів у найважливішому місці його суду. Він брав участь у житті своїх персонажів. Як цар Давид, танцював він перед переможним військом своїх фігур.
Коли я кажу, що в епічному ми повинні вдаватися до лірики, драматики й рефлексії, я зовсім не виступаю за повне змішання форми. Ми маємо повернутися до відновленого праядра епічного твору, в якому епічне ще не застигло до теперішнього особливого стану, який ми цілком помилково вважаємо нормальним станом епіка. Це означає, як мені здається, що нам треба йти слідом за Гомером.
У такий великий і небезпечний момент головне — це могти і бути. Ця праформа літератури принесе свіжість для всіх, хто до неї наблизиться, але також буде багато біди. До праматерів можуть підійти лише ті, хто від цих праматерів походить. Такою я бачу епічну літературу, яка з'явиться одного дня, яка після зламу традиції та відмови від форми повідомлення зможе вразити нас своєю щирістю. Знову й знову я хочу закликати авторів не служити формі, хай би якою вона була, а послуговуватися нею.