Опис інкубаційної стадії в сьогоднішньому процесі виробництва епічного твору
Поки автор ходить туди й сюди, займається щоденними справами, приділяє увагу різним буденним заняттям, усередині в нього за сприятливої пори щось накопичується, акумулюється — так можна було б образно висловитися. Відбувається певна внутрішня робота. Це щось таке, якщо бути точнішим, як мислення без думок. Приховано щось визріває, це можна відчути, щось зрушує з місця — або вже зрушило. Весь організм, уся душа входить у стан готовности, цей стан буває різний: або особлива зосередженість, або меланхолія, або несамовитість. Я кажу «різний», і це важливий момент, оскільки несамовитість, смуток або зосередженість вказує на загальну тональність того, що тепер прийде, що відкриється автору, це сигнал внутрішнього процесу, який передається загальному настроєві автора, не завжди, але часом дуже інтенсивно виявляючись у міміці та в інших ознаках. Тут автор ще ідентичний зі своїм твором, це своєрідна продромальна[260], інкубаційна стадія виробництва, нез'ясована ситуація, в якій твір, що готується, переповнює автора, ще не відокремився від нього, висмоктує, сотає з нього життєві сили.
Аж ось ми дійшли до того пункту, до якого я мушу привернути особливу увагу, він є надзвичайно важливий, тут немає жодного особистого моменту, він у будь-якому разі залишається чинним. Спершу, зазвичай, іде інкубаційна стадія, яка може мати різну тривалість; людина починає відчувати, що її щось вабить і до цього «щось» вона має виявити турботу. Взагалі я не дуже полюбляю порівняння: автор і його твір, як мати і її дитя, проте тут, під час інкубаційної стадії, ми маємо справу з чимось подібним до материнської ситуації. Тут простежуються дві інстанції: та, що несе, спостерігає, легко стає неспокійною і має із собою вдосталь харчів, і друга — та, яку виношують. Мисляче, свідоме «Я», тобто епічний автор, у цей час наділений однією певною функцією: знаходити й подавати тему і матеріал. Людина почувається як звір біля годівниці та водночас пильнує, щоб цей звір одержав достатньо корму. Та іноді він відмовляється від їжі, припускається фатальних помилок, і часом, коли я читав якийсь епічний твір, у мене виникало враження, що загалом там усе добре й правильно, але автор взявся не за ту тему, в нього виявилася нещаслива рука — адже для того, щоб знайти правильний корм, потрібен ще й талан. А часом трапляється так, що ти ще шукаєш і подаєш матеріал, а внутрішній стан уже вичерпався. І ти опиняєшся в ситуації квочки, яка не змогла висидіти власного яйця. А потім раптово, так, я кажу «раптово», там уже щось є.
Я мовчки сиджу за столом, я вже і те прочитав, і те прослухав, і знову все забув, аж тут щось вискакує, і я, не знати чому, захоплений або незрозумілим чином вражений, ні, зачарований якимось образом. І це не візія, не галюцинація, а багато що водночас, душевний стан особливої просвітлености, жодного притуплення почуттів, лише незвична духовна ясність, у світлі якої все неясне виглядає зрозумілим, це почуття ніби як у Зиґфріда[261], який скуштував драконячої крови: і зрозумілими стали йому всі мови і все довкола. Так було, коли я почав роботу над історичним романом «Валленштайн»: якийсь невиразний імпульс спонукав мене перегортати гори документів, розбирати листування, знаходити щось то там, то там. Щось таке, що було вже в мені у стані готовности, насмоктувало і звідти, і звідти, й раптом переді мною стоїть образ флоту, не візія, а щось справді всеохопне, Ґустав Адольф[262] перепливає море. Але як він перепливає море? То все кораблі, коґи[263] і фрегати, що здіймаються над сіро-зеленою водою з білими гребінцями піни, над Балтійським морем, кораблі пливуть через море, як вершники, кораблі гойдаються на хвилях, як вершники на спинах коней, вони, як то здавна заведено, навантажені гарматами й людьми, море котиться попід ними, вони пливуть до Померанії. Це справді чудова картина, яка просто зачаровує. Я відчуваю, що це відбувається саме зі мною, так ніби я довго крутив у руках заплутаний клубок ниток і щойно знайшов вільний кінець. Заради цієї урочистої ситуації я вирішив писати і знаю: звідси я писатиму своє повідомлення, власне, я писатиму, щоб відсвяткувати, пошанувати й проголосити цю ситуацію, ось для чого я писатиму книжку.
260
Продромальний — пов'язаний з початковою стадією хвороби. Тут Деблін послуговується терміном з медицини, яка була його другим фахом.
261
Зиґфрід — один з героїв германо-скандинавської міфології, головний персонаж «Пісні про Нібелунгів». Після того, як Зіґфрід убив дракона Фафніра й випадково скуштував його крови, він став розуміти мову птахів.
262
Ґустав Адольф
263
Коґ