Біберкопфа нестримно тягло до оратора. «Слухай, Меку, оце так промовець! Він ніби створений для широкого світу!» — «Піди побалакай з ним, може й тобі щось перепаде». — «Хтозна, Ґотлібе! Пам'ятаєш, як мене євреї витягли з халепи? Я ж тоді ходив по дворах і співав «Варту на Райні», так у мене тоді в голові помакітрилося. А євреї мене витягли на світ божий, нарозказували мені всіляких історій. Слова часом добре діють, Ґотлібе, головне — що то за слова». — «А, ти маєш на увазі ту історію про поляка, про Штефана? Франце, та в тебе, здається, ще й досі не всі дома». Той здвигнув плечима: «Всі дома чи не всі — то таке. А от що б ти робив на моєму місці? А отой тип на трибуні, той горбань справді хоч куди, їй-бо, просто клас!» — «Ну, клас, то й клас! Ти краще про діло не забувай, Франце!» — «Не хвилюйся, не забуду, все у свій час. Я ж не відмовляюся від діла!»
Він проштовхався крізь натовп до горбаня й поштиво звернувся до нього. «Чого вам?» — «Та хочу вас про дещо поспитати». — «Перепрошую, дискусію вже завершено. Годі вже, набалакалися під саму зав'язку. — Горбань був людиною жовчною. — А чого вам, власне, треба?» — «Та я… Тут багато говорили про Франкфуртський ярмарок, і ви розкритикували їх упень, пречудово… Просто я хотів висловити вам своє захоплення. Повністю поділяю вашу позицію». — «Дуже приємно, колего! З ким маю честь?» — «Франц Біберкопф! Любо було поглянути, як ви розібралися з тими франкфуртцями й дали їм доброго чосу». — «Ви маєте на увазі магістрат?» — «Чудово! Добряче дісталося їм на горіхи! Вони тепер і пискнути не посміють. Більше вони не наважаться на таке». Коротун згріб свої папери й спустився з трибуни в накурену залу: «Як мило, шановний колего, як мило з вашого боку!» А Франц сяяв і продовжував розшаркуватися. «То про що ви хотіли запитати? Ви член нашої спілки?» — «На жаль, я ще не вступив». — «Ну, це можна відразу влаштувати. Ходімо до нашого столу». І ось Франц уже за столом серед розпашілих і захмелілих членів правління, перехилив чарчину, знайомиться, а ось йому вже й посвідку дали. Членські внески він пообіцявся заплатити першого числа й розпрощався з усіма за руку.
Ще здалеку він почав вимахувати перед Меком отим папірцем: «Я став членом, ось так! Членом берлінського відділення спілки. Ось диви, читай: «Берлінське відділення загальнонімецької спілки торговців-яточників Німеччини. Клас, правда?!» — «Так ти тепер торговець-яточник текстильних товарів? Відколи це, Франце? І які це в тебе такі текстильні товари?» — «Та хіба я щось казав про текстильні товари? Я говорив про панчохи й фартушки. А він мені все торочив про текстильні товари. Та хай уже буде. Мені байдуже. А платити внески тільки першого». — «Ну ти даєш! А якщо ти ходитимеш з порцеляновими тарілками або кухонними відрами, або, приміром, торгуватимеш худобою, як оці панове? От скажіть, прошу пана, що воно за дурниця, чоловік бере членський квиток на текстильні товари, а сам, можливо, займеться худобою?» — «Великою рогатою худобою — я б не радив. Дурне діло. Краще візьміться за дрібну». — «Та він ще взагалі ні за що не взявся. Це факт. Він просто тут сидить й тільки думає. Скажіть йому: давай, Франце, йди торгуй мишоловками або гіпсовими фігурками, він і піде». — «І піду, якщо треба буде. Ґотлібе, якщо з цього можна жити, чому ні? Правда, з мишоловками не буде діла, з магазинами господарських товарів не позмагаєшся, вони ж отруту на пацюків продають. А ось гіпсові фігурки — чом би не торгувати нами по різних містечках?» — «Погляньте на нього, бере посвідку на фартушки, а сам торгує фігурками». — «Та ні, Ґотлібе, все не так, панове, і чого ти постійно перекручуєш? До кожної справи треба знайти належний підхід і подати у правильному світлі, як отой коротун говорив про Франкфурт, а ти, насправді, не слухав». — «А на дідька мені той Франкфурт? І ось цим панам він також ні до чого». — «Ну гаразд, Ґотлібе, гаразд, панове, хіба я щось комусь кажу? А я що, я людина маленька, але я уважно слухав і маю сказати: то було дуже цікаво, як він усе це висвітлював, які яскраві факти наводив, а йому ж говорити нелегко, голос має тихий, певно, має проблеми з легенями. Все виклав до ладу, а потім і резолюцію, кожен пункт — чітко і ясно, просто краса, й навіть про брудні вбиральні не забув. От голова! А от я був якось зустрівся з двома євреями, ти знаєш, Ґотлібе! Треба сказати, панове, тоді мені кепсько було, ну а ці два євреї взялися розповідати мені історію, й мене попустило. Ось так заговорили до мене, порядні були люди, навіть не знали мене зовсім, а взяли, привели до себе й розповіли мені про одного поляка чи як там його, ну так, просто історія, а таки дуже добра, дуже повчальна, дуже мені допомогла в тодішньому моєму становищі. Думаю, правда, що й коньяк допоміг би. Але хто його зна? Після того я знову став на ноги». Один із торговців худобою все пускав сигаретний дим та шкірився: «То вас, напевне, перед тим добрячою каменюкою огріли?» — «Що за жарти, панове? Хоча ви праві. Ще й як огріли. Таке і з вами може трапитись, і вас можуть так огріти, що ви рідну маму забудете. З кожним може статись. А що тоді робити, коли аж коліна трясуться? Ви, напевне, також би по вулицях бігали — Бруненнштрасе, Розентальська брама, Алекс… Таке буває, а ще буває, що навіть назви вулиць розібрати не можете. Мені тоді помогли розумні люди, поговорили, розповіли мені дещо, люди, що мають лій у голові, тож знайте: нема чого сподіватися на коньяк, чи на гроші, чи на якісь там копійчані членські внески. Головне — щоб голова була на плечах і до голови прислухатися, щоб людина знала, що навколо неї діється, щоб її відразу не збили з ніг. Ось такі справи, панове. Так я це сприймаю».