У Варшаві на вокзалі народу чимало. Офіцери.
Я вже звик, що я «пан». І всі пани...
За Варшавою, аж до Німеччини. так само Польща.
Лани. На ланах полільниці. Полють, плазуючи навколішках. І біля кожного невеличкого гуртка полільниць чоловічина з люлькою в зубах.
Він або сидить на межі, або стоїть над дівчатами, ручки в кишені позакладавши. А дівчата – навколішках.
Я став біля вікна та:
– Товариші дівчата! Доки ж ви плазуватимете на колінах... Та час уже розігнути свою спину та показати всім експлуататорам, що ви вільні, ви рівні...
Сам собі подумав і сів...
Корови скрізь пасуться. Корови чорнорябі. Голанські... А далі королевна нідерландська. Це – аж за Німеччиною.
Польща – республіка, в неї є президент. Не вірите? Їй-богу, є. Що його не чуть? А чого йому кричать...
Їдемо...
Всі до мене:
– Прошу пана! Прошу пана!
Я не витримав, устав, та:
– Товариші! Пани всі в Чорному морі. Та доки ж ви один одного, й мене, грішного, панами величатимете? Та коли ж ви панське ярмо скинете? – сам собі подумав і сів.
Лани... Лани... Лани...
***
Їдемо.
В купе зо мною молодий чоловічина сидить та все на мене дивиться. а потім каже:
– Шпрехен зі дойч?
А я йому:
– Ні!
– Франсе?
А я йому:
– Ні!
– Інгліш?
А я йому:
– Ні!
Мовчить він.
Тоді я почав.
– А ви, – кажу. – по-українському, щоб на першу категорію, можете?
– Ніх, – каже, – ферштейн.
– Тото ж.
А він почервонів-почервонів. А я йому:
– Що ви мені, – кажу, – дойч, франсе, інгліш... Перелякали, думаєте. Та я з такої країни, що своєї рідної мови не знає, а ви мені: «інгліш».
Дивлюсь, перестрашився.
– Не бійтесь, – кажу, – я не сердитий.
***
Їдемо!
Поїзд летить. Зупиняється тільки на більших станціях, а менші пролітають повз: ні вдивитися тобі, ні помітити, яка така станція, що за місцевість. Летить.
***
Ст. Торунь.
Стоп. Тут швиденько одчіпляються наші ваґони і причіпляються до поїзду, що їде прямісінька до Берліну.
Раз-два і летимо до німецького кордону.
Не зчувсь, коли в поїзді вже до вас:
– Майн хер! Біте шен, пас.
О! То був «паном», тепер уже «хер».
Просто тобі трансформація...
Кордон німецький. Ст. Шнайдемюле.
Яка чистота. Така чистота, що забруднити чимось хочеться. Ну, ясно – не звик же, щоб на станції було так часто.
Проходять урядовці з митниці. Нічого не дивляться, тільки питають:
– Kaviar*?
– Нема, – кажу. – А що воно за кав'яр такий, не знаю.
А в клюбі Блакитного* не раз їв.
На кав’яр тут великий попит. Що б було захопити пудів хоч з десяток?!.
Так і знайте: хто їхатиме за кордон, везіть кав'яр пудами: Шепетівська митниця заробить.
***
Поїхали далі...
Лани... Ліси... Луки..
І лани чисті... І ліси чисті... І дуки чисті...
Жито рівне-рівне, – ні6и його путящий цилюрник під-«йоржика» постриг.
Ліс. А що ви гадаєте: думаєте, що німці у себе своє дерево позаводили. Нічого подібного: наша таки сосна росте, наш кленок, наш бересток. Тільки назва друга, а дерева наші. Не видумали свого.
На луках корови пасуться. І здебільшого – голанські.
– Ну, – думаю, – коли є корови, – повинні бути на шляхах і кизяки коров'ячі.
Нема. Уявіть собі, нема кізяків!
Я ж пам'ятаю, що на Коробовім хуторі (дачна місцевість біля Харкова) ми колись із проф. Авериним* сперечалися що до тамтешнього ґрунту.
– Ну з чого, – питаю я його, –.оцей ґрунт складається?
Він відповів твердо і рішучо:
– З коров'ячих кизяків. Хіба не бачиш? Та не тільки ґрунт. І я, – каже, – в кизяках, і ти в кизяках, і діти всі в кизяках, і голова в кизяках, і борщ з кизяками.
А тут коров сила, а кизяків не видно.
Річ дуже проста: корови тут виховані: то вона пасеться-пасеться, а потім до пастуха:
– Біте шен! Іх мете ін туалетен ґеген!
Це по-нашому:
– Дозвольте вийти.
І йде.
Наші ж треклятущі корови, хоч де б вони паслись, обов'язково витуалетиться тоді, як до ґанку підійде. Або коли її доять.
***
Їдемо.
Жита рівні-рівні на полях. І пшениці... І чисті-чисті...
Просто потолочити хочеться – такі вони рівні й стрункі.
А поміж ланами шляхи. Та хоч би ж тобі де-небудь хоч одна вибоїна.
Скрізь шоса, і скрізь рівна шоса...
І понад залізницею шоса... А понад шосою стежкою біленькою стежечка стелеться: то доріжки для велосипедистів.