І повів він мене в «ашінґер».
«Ашінґер» до церобкоопу так подібний, як, наприклад, теперішній німецький прем'єр Мюллер* на соціяль-демократа.
В «ашінґері» нема черги, нема зелених книжечок, і небагато прикажчиків.
Буфет. На буфеті сила всіляких бутербродів, «помпа» з пивами різними, і жлукто* нікелеве з гарячими ковбасками.
А в залі високі столи-стояни з тарілочками, з ножами, виделками, з перцем, з сіллю й з гірчицею.
Забігає клієнт, хапає разок ковбасок або бутерброди, шклянку, таку завбільшки, як невеличка макітра, пива, стає біля стояна і навстояк це все «потребляє».
І все це швидко, швидко, швидко. На ході.
Ціни на всьому показані. Не дуже дорого. Чисто, смачно і з гірчицею.
Гірчиці тут, між іншим, дуже багато їдять. Аж страшно.
Чи то вже воно життя їм таке солодке, чи що, а тільки ж так її мегелять, як у нас хліб.
А от щодо хліба, так тут дуже сутужно. Не дають хліба до страв.
Наш брат тут велике здивування по рестораціях викликає, коли обідати сідає…
І все через той хліб… Ну, звичайно, одним-двома манюсінькими шматочками, що їх тут подають до столу, православна людина, та ще з України, не може задовольнитися аж ніяк.
І ясно:
– Дайте ще brot'yl
А потім:
– Та дайте ще brot'yl
Умегеливши з десяток невеличких франзоликів (тут франзолики печуть манюсінькі, – не більше, як третина нашої п'ятакової булки), земляк чухається, а потім несміливо:
– Чи не можна ще отого, як його, brot'y?
Тоді вже в гер-обера починає на голові дубіти волосся, в всі столи кидають обідати і дивляться на земляка:
– Людина, мовляв, зараз помирати буде.
Смерті, розуміється, не буває, а трагедія для нас велика.
А як же ж не бути трагедії, коли ми звикли до такої на обід паляниці, що нею можна було б полк німців ув обід нагодувати.
У нас же ж є такі «примірники» (розказував мені один аґроном), що «потребляють» в день 7 фун.* хліба офіціяльно. А неофіціяльно ввечері:
– Федоре Михайловичу! Так що на вечерю хліба не стає. Добавки дайте.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Ой, заїхав.
Мені ж про берлінський день треба.
Почнемо зранку.
6 годин ранку.
Тихо-тихо.
Аж ось починають показуватись велосипеди: рушив на роботу робітник.
Робітники, робітники, робітники…
В своїх «проз одежах», здебільшого синіх, або корицевих, труджені сірі обличчя, у кепках, із сигарами в зубах. Вони з чверть години заповнюють вулиці. Особливо подалі від центру. Промайнули – й нема.
7 годин ранку.
Час собачий. Певніше – час собачого туалету. Наймички й хазяйки виводять на цепках, на шнурках і на шнурочках «друзів людських».
І на вулиці нараз спостерігаєш таку картину: геть, куди дістане око, бачиш підняті над стовпчиками собачі ноги.
І яких же тільки тут собак ви не побачите: од наймініятюрніших до величезних спокійно-байдужих сен бернарів. І левретки, і болонки, і пуделі, і добермани, і сірки, і лайки, і бровки, і ірланці, і англійці, і німці, і гріфони, і такси, і вовки-вівчарі, і доги, і сен бернари, і япанські, і не розбереш, які вони в лихої години. Іноді бачиш такого пса, що скидається не то на індика, не то на вівцю. Кучеряве, з довгою мордою, з коротким хвостом, з ушима до землі. Очі збоку, ноги – передні ззаду, задні спереду. А собака! Факт! Бо перед стовпчиком ногу задирає.
Німці, мабуть, уже дійшли культу собаки. Страсть, як вони люблять собак. Ставляться вони до них з особливою якоюсь любов'ю, я б сказав, навіть з ніжністю. Ніде ви не побачите, щоб хтось ударив собаку, ніде ви не почуєте, щоб собака заскавучав. Собаку дуже рідко побачиш у наморднику. Щоправда, ви ніде не побачите безпритульного собаку. Собака на вулиці ніколи не буває сам, – завжди з хазяїном. Або на цепку, або біля ноги.
Собака в німців – корисна тварина. Вона або сторож, або – помічник у роботі. Силу бачите тут таких картинок: собака везе воза. І не маленького воза, а порядного собі воза, бо брук тут гладенький, і везе вона його легко.
Собаки – провідники інвалідів сліпих. Звичайна картина на вулиці, коли собака в особливих наритничках, з червоним на них хрестом, – веде сліпого або везе у візку безногого.
На демонстрації «Червоного фронту»* цілі тисячі були таких інвалідів з собаками.
Картина грізна! Мементо!*
Біля крамниць, куди з собаками покупців не впускають, біля дверей особливий «собаков'яз», де прив'язані собаки дожидають, доки їхні хазяйки (здебільшого, хазяйки) вийдуть із крамниці.
Собака у німців у пошані і має свій ранішній час для туалету.