— Я теж часто думаю про Рим, але іноді мені здається, що я там ніколи не побуваю.
В мене защеміло серце, бо тепер я всього боюся, навіть передчуттів, і в будь-якому слові вбачаю віщування. Але я весело відповів Анельці:
— Урочисто присягаюсь тобі, що ти туди поїдеш і до того ж надовго.
Дивно, як швидко людська натура пристосовується до будь-якого становища й користується своїми новими правами: я вже мимоволі вважаю Анельку своєю і оберігаю її, наче свою власність.
Лікар таки мав рацію. Ми добре зробили, що перебрались до Варшави. По-перше, тут легше дістати потрібну допомогу; по-друге, тут можна не приймати ніяких візитів, у Плошові ж було б неможливо не пускати гостей па поріг. А різні знайомі, безсумнівно, приїздили б, щоб висловити співчуття. Крім того, в Плошові вже створилась якась похмура, сповнена таємничості атмосфера, в якій мої зусилля надавати розмовам веселий топ здавались дуже недоречними. Може, такого настрою ми не уникнемо і в Варшаві, але тут хоча б Анельку відволікатимуть і цікавитимуть тисячі різних дрібних вражень, якими сповнене міське життя, в той час як у Плошові її увагу привертали б усі ті зміни, що їх вона могла б помітити в настрої близьких їй людей.
На вулицю вона тут ніколи не виходитиме сама, взагалі буде мало виходити. Щоправда, лікар звелів їй побільше ходити, але я й на це знайшов раду. За стайнями в мене чималий сад, який прилягає до дерев’яної галереї. Я звелю цю галерею засклити, і там узимку, а особливо в непогожі дні, зможе прогулюватись Анелька.
Який жахливо нестерпний цей постійний страх, що навис над нами.
15 листопада
Як це сталося? Чому в неї виникла підозра? Не можу зрозуміти. Однак підозра виникла. Сьогодні за сніданком вона зненацька звела очі, уважно подивилась на нас і сказала:
— Не знаю, чому, але мені здається, що ви щось приховуєте від мене.
Я відчув, що блідну; пані Целіна зовсім не володіла собою, тільки моя славна, люба тітонька не розгубилась і почала бурчати на Анельку:
— Авжеж, авжеж, досі ми приховували від тебе, що вважаємо тебе дурненькою, але більше приховувати цього не будемо. Леон учора казав, що ти ніколи не навчишся грати в шахи, бо в тебе не вистачає кмітливості.
Я, трохи отямившись, звичайно, вхопився за цю тему розмови і став сміятись і жартувати. Анелька пішла до себе, наче трохи заспокоєна, хоч я не був певен, що нам пощастило цілком розвіяти її підозру і що моя веселість не здалася їй штучною. Тітка й пані Целіна були страшенно перелякані, а мене охопив розпач, я одразу збагнув усю безнадійність наших намагань зберегти все надовго в таємниці. Гадаю, що зараз Анелька підозрює нас тільки в тому, що ми приховали від неї якісь погані звістки про грошові справи; але що буде, коли минуть один тиждень, два, місяць, а від Кроміцького не надійде жодного листа? Що ми тоді їй скажемо? Чим пояснимо його мовчання?
Близько полудня прийшов лікар. Ми розповіли йому, що сталося, і він повторив те, що казав раніше: Анельці треба сказати всю правду.
— Звичайно, пані Кроміцька, — говорив він, — не отримуючи листів від свого чоловіка, незабаром почне тривожитись і робитиме всілякі найгірші припущення.
Я намагався ще відтягти цю неминучу розв’язку і сказав, що в найгіршому разі саме ця тривога й підготує її до страшної звістки.
— Так, — мовив лікар, — однак тривале хвилювання — погана підготовка організму до випробування, що його чекає, тим більше, що навіть у сприятливих обставинах воно не буде дуже легким.
Може, це й так, однак серце в мене аж завмирає від страху. Все має свої межі, людська мужність — також. Щось у мені відчайдушно протестує проти такого рішення, я боюся внутрішнього голосу, який мені повторює: «ні»! А тітка й пані Целіна вже майже вирішили завтра вранці розповісти Анельці всю правду. Я не хочу в це втручатись. Просто не уявляв собі, що можна настільки чогось боятись. Але ж тут ідеться про Анельку.
16 листопада
До вечора було все гаразд, а ввечері зненацька почалась кровотеча. Я ж казав!.. Третя година ночі… Вона щойно заснула. Лікар сидить біля неї. Я повинен бути спокійним, повинен! Це потрібно заради неї, адже хтось у домі повинен не розгубитись. Я повинен!..
17 листопада
Лікар сказав, що перший період хвороби проходить правильно. Що це означає? Невже це означає, що вона помре?
Температура в неї висока. Кажуть, ніби так завжди буває перші два дні. Анелька притомна, почуває загальну слабість, але не дуже мучиться. Однак лікар попередив нас, що потім температура може піднятися до сорока градусів: почнуться сильний біль, непритомність, набрякання ніг… Оце наобіцяв!