Поява дружини Снятинського й Анельки, які збиралися йти в оранжерею, перервала його мову.
У пані Снятинській таки сидить якийсь бісик! Вона прийшла ніби для того, щоб попросити в чоловіка дозволу піти в оранжерею, а коли він дозволив, звелівши їй тепліше вдягтися, вона повернулась до мене і з котячою хитрістю спитала:
— А ви дозволите Анельці?
Те, що Анелька почервоніла по самі вуха, цілком природно, але що я, бувалий чоловік, відточений, мов бритва на різних брусках, у першу мить теж зніяковів, цього не можу собі простити. Однак я із вдаваною сміливістю підійшов до Анельки, підніс до губів її руку й сказав:
— Тут, у Плошові, наказує Анелька, а я перший готовий підкорятися її наказам.
Мені хотілося, щоб ми зі Снятинським теж пішли з ними до оранжереї, але стримався. Я відчував потребу поговорити про Анельку, про моє майбутнє одруження, адже я знав, що Снятинський нарешті зачепить це питання. Я навіть полегшив йому завдання, спитавши, як тільки дами вийшли:
— Отже, ти несхитно віриш у свої життєві догмати?
— Більше ніж будь-коли, а точніше — завжди однаково. Немає на світі більш затертого слова, ніж «любов», тому аж неприємно його повторювати, але тобі, віч-на-віч, я скажу: любов у широкому значенні цього слова, любов у вузькому значенні — і геть критику! Так! Це мої життєві канони. Моя філософія полягає в тому, щоб на цю тему не філософствувати — і нехай мене грець поб’є, якщо я вважаю себе дурнішим за інших. З любов’ю життя чогось варте; без неї не варте й дірки з бублика.
— Поговоримо про любов у вузькому значенні слова, або, простіше кажучи, про любов до жінки.
— Гаразд, нехай буде «до жінки».
— Дорогий мій, невже ти не бачиш, на якому крихкому фундаменті будуєш своє особисте щастя?
— На такому ж крихкому, як і життя, не більше.
Говорячи це, я не мав на увазі розлуки, тієї прірви, що її розкриває перед нами смерть. І я сказав Снятинському:
— Даруй, не узагальнюй свого особистого щастя. Тобі пощастило, а комусь може не пощастити.
Але Снятинський не хотів про це й слухати. Він запевняв, що в дев’яноста випадків із ста шлюби бувають вдалі. Він вважає, що жінки кращі, чистіші, шляхетніші від нас, чоловіків.
— Ми просто негідники порівняно з ними! — кричав він, розмахуючи руками й струшуючи своїм русявим чубом. — Авжеж, справжні негідники, та й годі! Це я тобі кажу, а я спостерігаю життя і вмію спостерігати, хоча б тому, що я комедіограф.
Він сів верхи на стілець і, напираючи на мене бильцем, говорив далі з не меншим запалом:
— Дюма каже, що є мавпи з країни Нод, яких не можна приборкати, але для цього в тебе є очі, щоб не вибрати собі мавпи з країни Нод. А взагалі жінка не обдурить чоловіка, не врадить його, якщо сам він не зіпсує її чи не розтопче її серця, не обдурить і не відштовхне її своєю нікчемністю, егоїзмом, обмеженістю, своєю гидкою, ницою натурою. При цьому кохай її! Нехай вона відчуває себе не лише твоєю самкою, а й твоєю найдорожчою істотою, твоєю дитиною, твоїм другом. Носи її за пазухою, щоб їй було тепло, тоді можеш бути спокійним, з кожним роком вона міцніше горнутиметься до тебе, і ви зрештою зростетеся, наче сіамські близнюки. Якщо не даси їй цього, зіпсуєш її, відштовхнеш своєю нікчемністю, — вона від тебе піде! Піде, як тільки простягнуться до неї чиї-небудь більш благородні руки, вона муситиме піти, бо потребує ніжності й поваги, як повітря.
І він так натискав на мене стільцем, що я мусив весь час відсуватись, і незабаром ми присунулись аж до вікна. Там він зірвався на ноги й говорив далі.
— Які ж ви дурні! Щоб у наш вік духовної посухи, у вік без загального щастя, без устоїв і перспектив не створити собі принаймні особистого щастя, не створити цієї опори? Мерзнути на форумі — та ще й удома собі не натопити! Немає нічого дурнішого! Кажу ж тобі — женися!
Він показав мені крізь вікно на Анельку, яка поверталася з його дружиною з оранжереї.
— Онде твоє щастя! Отам воно дрібоче в хутряних чобітках по снігу! Повторюю тобі — женися! Цінуй її на вагу золота, ні, на карати, зрозуміло? Просто в тебе немає постійного місця проживання не тільки в фізичному, але і в духовному, і в моральному розумінні; в тебе немає опори, немає спокою, вона все це дасть тобі. Тільки не профілософствуй її, як профілософствував свої таланти й свої тридцять п’ять років життя!
Він не міг сказати мені нічого кращого, благороднішого, що більше відповідало б моїм бажанням, тому я потиснув йому руку й сказав:
— Ні, її я не профілософствую, бо я її кохаю.
І ми по-дружньому обнялися.
У цей час ввійшли жінки. Снятинська, побачивши, що ми обіймаємося, сказала:
— Коли ми виходили, то чули якусь суперечку, але бачу, що вона закінчилась мирно. Можна дізнатися, про що йшла мова?
— Про жінок, — відповів я.
– І які наслідки?
— Як бачите — обійми, а дальші наслідки будуть незабаром.
Та скоро по них приїхали сани. Короткий зимовий день кінчався, вечоріло, і їм був час повертатись додому: тому що погода була гарна, тиха, а сніг в алеї був утоптаний і рівний, мов паркет, ми з Анелькою вирішили провести їх аж до турнікету на шосе.
Так ми й зробили. Попрощавшись з милим подружжям, повертались додому. Уже смеркалось, але вечірня зоря ще не згасла, і я добре бачив Анельчине обличчя. Вона була чимось схвильована. Я здогадався, що в неї відбулася відверта розмова зі Снятинською; а може, вона сподівалася, що саме зараз я промовлю очікуване слово? Те слово було вже в мене на кінчику язика, але дивна річ, хоч я вважав, що в любовних справах володію собою, як мало хто інший, і в «години фехтування» відбивав, якщо й не дуже вправно, то принаймні цілком спокійно найвлучніші удари, — проте зараз був схвильований, немов хлопчисько. Яке ж нове було це почуття! Я боявся, що не зв’яжу двох слів, — і мовчав.
Так мовчки ми йшли до ганку. Я подав Анельці руку, бо сніг був виковзаний полоззям саней, і коли вона сперлась на неї, я знову відчув, як мене сильно вабить до цієї дівчини. Через хвилину я вже тремтів від цього почуття, і ніби іскри пробігали по моїх нервах.
Увійшли до передпокою. Там не було нікого, ще й не світилося, тільки крізь прорізи дверцят у грубах мерехтіло полум’я. Я став мовчки в темряві знімати з Анельки шубку, коли зненацька з-під тієї шубки на мене війнуло теплом, я обійняв Анельку і, пригорнувши її до себе, торкнувся губами її чола.
Я діяв майже несвідомо. Анелька ж, напевно, просто заціпеніла, бо не чинила ні найменшого опору. Щоправда, вона відразу висковзнула з моїх обіймів, бо в коридорі почулися кроки слуги, який ніс лампу. Вона втекла до себе нагору, а я, глибоко схвильований, ввійшов до їдальні.
У кожного більш-менш винахідливого чоловіка бувають у житті подібні хвилини, бували вони і в мене, — але я звичайно лишався досить спокійним і цілком володів собою. А зараз враження й думки вихором пролітали у мене в голові. На щастя, їдальня була порожня: тітка з Анельчиною матір’ю сиділа в маленькій вітальні.
Я пішов туди, але думками був дуже далеко, тому ледве розумів, про що вони мені говорять. Мене охопила тривога. Я уявляв собі, як Анелька зараз сидить у своїй кімнаті й стискає руками скроні; я намагався відчути й зрозуміти, що відбувається в її серці.
Анелька незабаром прийшла. Я полегшено зітхнув, не знаю чому, але мені здавалося, що вона цього вечора не появиться. На щоках у неї були червоні плями, очі блищали, ніби після сну. Очевидно, вона намагалась охолодити пудрою своє розпашіле обличчя, бо на лівій скроні лишилися сліди пудри. її вигляд зворушив мене. Я відчув, що дуже глибоко кохаю її.
Зайнявшись якимсь рукоділлям, Анелька сиділа, опустивши голову, проте я помітив, як вона часто дихав, а разів зо два вловив її бистрий, запитливий і тривожний погляд.
Щоб розвіяти її тривогу, я втрутився в розмову наших дам, які говорили про Снятинських, і сказав:
— Снятинський сьогодні дорікав мені, що я справжній Гамлет, бо занадто філософствую, але я доведу йому, що це не так, доведу не пізніше, ніж завтра.