Мені не слід називати її язичницею, бо, повторюю, щиро чи нещиро, вона поділяє зі мною моє горе, старається полегшити його. Ми цілими годинами розмовляємо про мого батька, і я часто бачу в її очах сльози. Помітивши, що музика заспокоює мої розшарпані нерви, вона до пізньої ночі грає мені. Часто я сиджу потемки в своїй кімнаті, бездумно дивлюсь крізь відчинене вікно на вкрите сріблястими брижами море й слухаю ці мелодії, що зливаються з плескотом хвиль, слухаю, аж поки настав забуття, півсон, у якому я забуваю про дійсність і всі її злигодні.
29 березня
Мені не хочеться навіть писати щодня. Разом з пані Девіс читаю «Божественну комедію», точніше, її останню частину. Колись мені більше подобались похмурі, страхітливі картини «Пекла»; а тепер я з насолодою поринаю в світлий туман дантівського «Раю», населеного ще світлішими духами. Часом мені здається, що серед цього сяйва я бачу риси знайомого, дорогого обличчя, тоді туга моя стає майже солодкою. Тільки тепер я посправжньому відчув усю красу дантівського «Раю». Ніде людський дух не розпростер так широко своїх крил, не охопив такого огрому, не запозичив стільки в безконечності, як у цій безсмертній, видатній поемі. Позавчора, вчора й сьогодні ми читали її в човні. Звичайно ми відпливаємо дуже далеко від берега; коли на морі повний штиль, я спускаю вітрило, і ми читаємо, погойдуючись на хвилях, точніше, читає пані Девіс, а я слухаю. Вчора після заходу сонця все небо палало вогнем; вона сиділа навпроти мене й натхненно читала, час від часу зводячи очі, в яких відбивалося світло вечірньої зорі. Коли в цій заграві заходу я сидів у човні, дивився на цю прекрасну жінку й слухав Данте, мені здавалося, що я вже не живу реальним життям.
30 березня
Часом біль, що вже ніби затихав, пробуджується в мені з новою силою. Тоді мені хочеться втекти звідсіля.
31 березня, вілла «Лаура»
Сьогодні я багато думав про Анельку. В мене дивне відчуття, наче нас розділили простори суші і моря. Мені здається, що Плошів розташований десь у гіперборейських країнах, на краю світу. Це одна з тих ілюзій, коли свої суб’єктивні враження сприймаєш як об’єктивну дійсність. Не Анелька далеко від мене, а я все більше віддаляюсь від того Плошовського, в якого раніше всі думки й серце були сповнені нею. Це зовсім не означав, що моє кохання до неї зовсім згасло. Однак, аналізуючи це почуття, я переконуюсь, що воно втратило свій дійовий характер. Ще кілька тижнів тому, кохаючи, я чогось прагнув; а зараз я кохаю, але нічого не хочу. Батькова смерть розрядила напруженість мого почуття. Так само було б, приміром, якби я писав якийсь літературний твір, а сторонні несприятливі обставини відірвали б мене від нього. Та річ не тільки в цьому! Всі струни моєї душі до останнього часу були натягнуті, ніби тятива лука, а зараз під впливом пережитого горя, сильної втоми, під впливом цього чудесного клімату, цього блакитного неба й цього моря, яке заколисує мене, я розслабився. Живу, як уже казав, рослинним життям; відпочиваю, немов безмірно виснажена працею людина, і мене огортає дрімота, наче весь час сиджу в теплій ванні. Ще ніколи не почував я себе менш здатним до яких-небудь дій, навіть гадка про них мені неприємна. Якби я придумував собі девіз, то він був би такий: «Не будіть мене!»
Що буде, коли я прокинусь, — не знаю. Зараз мені сумно, але добре: отож я й не хочу прокидатись і не вважаю це потрібним. Справді, мені аж самому важко уявити, який я далекий від колишнього Плошовського, котрий відчував себе зв’язаним з Анелькою. Зв’язаним? Чим? Чому? Що сталося між нами? Один легенький, майже невловимий дотик вуст до її лоба, дотик, який можна легко пояснити родинними почуттями… Це просто смішна делікатність! У мене бували значно ближчі зв’язки з іншими жінками, проте я розривав їх без будь-яких докорів сумління. Якби я не був їй близьким родичем, — тоді інша річ. Правда, вона інакше зрозуміла те, що сталося між нами; я ніколи не обманюю себе, тому признаюся, що теж розумів це інакше, але… Та, зрештою, нехай так і буде! Нехай буде той гріх на моєму сумлінні. Хіба мало на світі щогодини здійснюється злочинів, порівняно з якими та прикрість, що її я завдав Анельці, здається дитячими пустощами. Дорікати мені за це моє сумління може лише тоді, коли йому більше нема чого робити й воно дозволяє собі цю розкіш. Таким гріхам так само далеко до справжніх злочинів, як нашим порожнім балачкам на терасах — до складної й важкої дійсності.
Та я не загадую наперед, що буде, а насамперед хочу зараз спокою і волію ні про що не думати. «Не будіть мене!» Сьогодні за обідом зайшла мова про те, що коли почнеться спека, ми поїдемо з Пельї до Швейцарії. Мене навіть і це лякає. Бідолаху Девіса, здається, його дружина змушена буде влаштувати в якусь лікарню. В нього виявляються ознаки божевілля. Цілими днями він мовчить, утупившись в землю, тільки час від часу розглядає свої нігті, все боїться, що вони повідпадають. Усе це наслідки бурхливого життя й пристрасті до морфію.
Закінчую писати, тому що надходить час нашої прогулянки по морю.
2 квітня
Учора була гроза. Південний вітер пригнав хмари, мов табун коней. Він розшарпував і шматував їх, зганяв і розганяв по небу, потім підібгав їх під себе і з усієї сили обрушив на море, воно вмить потемніло, як темніє обличчя людини у гніві, і, щоб відомстити, почало шпурляти вгору піну. Справжня битва двох несамовитих стихій, які, нападаючи одна на одну, вергали громи й блискавки. Але все це тривало недовго. Однак ми не поїхали на нашу звичну прогулянку — море було надто розбурхане. Ми спостерігали грозу із заскленого балкона, іноді поглядали одне на одного. Важко довше обманювати себе! Між нами щось виникає, щось починає відбуватися. Жодне з нас не промовило й слова, яке виходило б за рамки звичайної дружби, жодне ні в чому не призналося; зате, розмовляючи, ми відчуваємо, що за нашими словами щось криється. Те ж саме буває, коли ми катаємось на морі, читаємо разом чи коли я слухаю гру пані Девіс на роялі. Здається, ніби все, що ми робимо, це тільки ДЛЯ годиться, тільки видимість, під якою приховується якась інша таємна правда, поки що німа, замаскована, але яка завжди ходить за нами, мов тінь. Ніхто з нас досі не хоче її назвати, проте ми весь час відчуваємо її присутність. Напевно, так буває завжди, коли чоловік і жінка відчують потяг одне до одного. Коли це почалося в нас, не можу точно визначити, скажу тільки, що прийшло воно не зовсім несподівано.
Я прийняв запрошення Девісів, тому що пані Девіс дружила з моїм батьком і після його смерті виявила до мене стільки співчуття, як ніхто в Римі. Але я так усе аналізую й так ніби роздвоююсь внутрішньо, що, приїхавши сюди, незважаючи на свіже ще горе, відчув, що в моїх стосунках з цією жінкою стануться якісь зміни. Я обурювався тим, що мало не на другий день після батькової смерті здатний думати про це, але так воно було. Тепер збувається тільки моє передчуття. Я сказав, що наші нові, змінені стосунки ще замасковані, бо не знаю, коли настане злам і в якій формі,- але про суть цих змін я здогадуюсь, і ці здогади хвилюють мене. Було б наївно припускати, що пані Девіс менше розуміє це, ніж я. Напевно, вона ще ясніше все передбачає. І, напевно, підготовляє ці зміни, і все, що відбувається, відбувається за її бажанням і холодним розрахунком. Діана-мисливець розставляє тенета на звіра! Але що мені це шкодить? Що мені втрачати? Як майже кожен чоловік, я належу до тих небезпечних звірів, які дозволяють полювати на себе тільки для того, щоб самому в слушну хвилину напасти на мисливця. В таких випадках ми всі виявляємо досить енергії. У цих змаганнях, за самою природою речей, ми перемагаємо. Я чудово знаю, що Девісова дружина не закохана в мене, але ж і я її не кохаю. Наш взаємний потяг — це, в найкращому випадку, потяг двох язичеських натур, високоартистичних і чуттєвих. У ній промовляє також і самолюбність, але тим гірше для неї, бо в такій грі можна втратити голову й дійти до того, до чого призводить справжнє кохання.