Весь у владі всеохоплюючого скепсису й розчарування, не спираючись па жодні догмати-оріептири — ані релігійні, ані громадсько-політичні, ані філософсько-етичні, Плошовський неначе повисає в повітрі. Непересічному розумові й нерозтраченим життєвим силам та пристрастям потрібний був якийсь вихід, і герой знаходить його у сфері особистих переживань. В ім’я своєрідного самозахисту він починає відчайдушно вірити лише в правду і право кохання, вільного, нічим не стримуваного. Але і тут, у колі суто інтимних переживань, Плошовський залишався самим собою — звичка потурати своїм примхам, почуття вседозволеності, егоїзм вихолощували з почувань закоханого сердечність і теплоту. До зустрічі з Анелькою та й після цього — досить згадати взаємини з Лаурою-почуття до жінки асоціювалось в уяві Леона із чисто спортивним випробуванням сил, з чимось подібним до фехтування…
Ставлення до Анельки теж спочатку не віщувало ані глибини, ані тривалості. Превалювала звична для Леона «гра на струнах душі», флірт досвідченого донжуана, часті переходи від закоханості до майже повної байдужості і навпаки. Коли ж Анеля вийшла заміж, почуття до неї набувають рис якоїсь маніакальності: «Моє кохання — це певною мірою хвороба, якесь нервове відхилення». Як таке воно владно переростає в непорушний догмат, можливість появи якого у своєму житті герой твору досі категорично заперечував.
Цей беззастережний, близький до примхи, хворобливий догмат, як і попереднє бездогматство, ятрить душу, позбавляє душевного спокою і внутрішньої рівноваги. Думку про те, що всяка крайність шкідлива, поділяє, очевидно, зі своїм героєм і сам письменник. Про це свідчить також різко негативна оцінка, що дається в романі Кроміцькому і тому єдиному богові, якому той молився, — богові наживи: «Якщо моє кохання — невроз, то, без сумніву, його лихоманка наживи теж була ним».
Леону-скептикові, «бездогматцеві» протистоїть у творі Анеля. Вічний сумнів і водночас тверда впевненість у правомірності своїх власних, хай навіть сильних та щирих, почувань розбиваються перед непорушною чистотою й цілісністю її натури, її внутрішнього світу. Не кохаючи чоловіка, Анеля лишається йому вірною; люблячи Леона, вона неспроможна на найменші компроміси із власним твердим уявленням про порядність. Героїня виявляє духовну близькість із пушкінською Татьяною, як і та, вона не може відступитися від вироблених і освячених віками традиційних норм поведінки заміжньої жінки.
Чистоту Анелі, силу її переконань, жіночу гордість високо підносив Л. Толстой, вважаючи цю лінію твору прикладом «слов’янського тлумачення кохання до жінки». Під впливом роману польського письменника він думав навіть «написати роман цнотливого кохання».
Водночас не можна відмовити певної рації і Леонові Плошовському, який гадає, що введена в абсолют ідея подружньої вірності заради вірності, якої дотримується Анелька, суперечить сама собі. Шлюб з таким чоловіком, яким був Кроміцький, він вважав за аморальніший вчинок, аніж своє до неї грішне за законами святенницької моралі почуття: «… не можна безкарно нехтувати законами природи й серця, ці закони сильніші від вигаданих етичних доктрин, і порушення їх мстить за себе».
Промовляв тут у героєві цілком зрозуміле бажання виправдати себе й своє почуття, водночас знову ж таки рис догмату набував проголошуване ним право на вільне кохання. Золота середина так і не вимальовується. Та чи в вона взагалі? Роман не дав на це вичерпної відповіді.
Кохання й пов’язані з ним переживання помітно перероджують Леона. В заключних розділах роману він став набагато благороднішим, чистішим, добрішим. Суто егоїстичні поривання якось стишуються, драматичні обставини гартують його. Самогубство, па яке він наважується, парадоксально переростав в своєрідний вияв волі й рішучості, в бажання покарати себе за колишній егоцентризм і слабість, за заподіяну коханій жінці кривду, в непереборний потяг бути з нею разом до кінця.
Ювелірна витонченість психологічного аналізу, переконливо представлений процес засудження героєм власних хиб і хворобливого стану цілої суспільної верстви, багатство образної системи і мовностильових засобів, — всі ці моменти зумовили успіх роману як у Польщі, так і поза її межами. Як і Л. Толстой, тепло відгукнувся на твір Сенкевича А. Чехов. Він писав: «Прочитав «Без догмата» з великим задоволенням. Річ розумна й цікава…» О. Купрін, у свою чергу, дуже високо оцінював майстерність психологічного аналізу: «Ледве відчутні, надзвичайно складні й примхливі відтінки душевних порухів передані тут з витонченістю й виразністю просто дивовижними. Взагалі майстерністю виконання і відступами, часто глибокими й оригінальними, цей психологічний роман ставить автора поруч з найвидатнішими письменниками нашого часу».
В радянський час роман Сенкевича вийшов у заснованій М. Горьким серії «Історія молодої людини XIX століття» (1932). Леона Плошовського російський письменник зараховував до числа створених європейськими літературами образів «зайвих людей». Спільним, що їх об’єднує, є, за Горьким, «крім соціальної сліпоти й глухоти, — пристрасть до безплідних роздумів в умовах повної бездіяльності».
Образ Леона Плошовського цікавий та промовистий і як продукт соціальних відносин певної доби і як просто характерний людський тип вічного скептика, резонера. Копирсання у власній душі, філософствування з будь-якого приводу й без приводу, повна пасивність при наявності непересічних інтелектуальних можливостей, — це риси, що в своїй сукупності, у будь-який час і за будь-яких умов помітно гальмують розвиток особи, до мінімуму знижують її громадянську активність. В особистому житті такі люди нещасні самі і несуть страждання близьким. Трагічна історія Плошовського, відтворена рукою великого майстра, — яскраве свідчення цього.
Наступний роман Сенкевича «Родина Поланецьких» (1894) продовжує й розвиває деякі лінії «Без догмата», що дало підстави вважати обидва твори за дилогію. Однак центральний герой цього твору Станіслав Поланецький докорінно відрізняється від Плошовського. Це людина ділова, рішуча, цілеспрямована. Письменник не відмовляє йому в напруженому внутрішньому житті, підкреслюючи, що й він носив у собі неспокій і хитання занепадницької епохи, і йому не чужий був скептицизм: «І він завагався, чи раціоналізм, спотикаючись на кожному кроці, спроможний замінити віру». Однак із часом гору бере в героєві практицизм, життєва хватка: «Від сучасних «декадентів» він однак відрізнявся тим, що не розчарувався в собі, у своїх нервах, сумнівах, у своїй душевній драмі і не вважав їх за патент на неміч і неробство. Навпаки, у нього було більш або менш усвідомлене почуття, що життя, — яким воно є,-загадкове чи не загадкове, має бути виповнене працею і дією».
Станіслав Поланецький неначе поєднує в собі риси Плошовського і Кроміцького без прикрих, вражаючих крайнощів, які були їм властиві. Замість детального психологічного аналізу письменник звертається до створення широкої панорами життя. Густо населений героями роман відбиває особливості сприйняття окремими персонажами процесу, пов’язаного з розвитком капіталістичних відносин у країні. Поланецький мав репрезентувати тип шляхтича — буржуазного ділка, в якого прагнення наживати капітали (герой не зупиняється перед спекуляцією в голодний рік хлібом) поєднуються нібито з піклуванням про добропорядність та моральну чистоту. При всій пластичності зображення польського шляхетського суспільства в романі в елементи ідеалізації новонароджуваної буржуазії. Це не пройшло повз увагу польської критики, консервативні тенденції роману різко засуджував А. Чехов. Він писав: «Мета роману: заколисати буржуазію в її золотих снах. Будь вірним дружині, молись з нею за молитовником, наживай гроші, люби спорт — і все буде гаразд і на тому, й на цьому світі».
Як свідчить статистика, однією з найбільш читабельних книжок зарубіжного світу кінця XIX — початку XX століття був історичний роман Сенкевича «Quo vadis», надрукований 1896 р. Цього ж року він був перекладений російською мовою і за короткий час витримав 20 видань.