Найнижчі верстви цього товариства стикаються певного мірою з найвищими колами півсвіту. Той півсвіт небезпечніший, ніж це здається на перший погляд, — бо він зовсім не стандартний. Його цинізм ховається під певною артистичністю. Якщо мене там не дуже общипали, то лише тому, що коли я прийшов туди, в мене вже був досить міцний дзьоб і добре нагострені пазурі.
Але взагалі, говорячи про паризьке життя, можна сказати, що кожен, хто вийде з цього млина, почуває себе трохи стомленим, особливо коли він, як я, виходить лише для того, щоб знову туди повернутись. Тільки згодом починаєш розуміти, що твої успіхи — це піррові перемоги.
Мій міцний від природи організм досить успішно опирався тому життю, але нерви виснажились.
Париж, проте, має одну перевагу над усіма іншими центрами культурного життя. Я не знаю іншого міста в світі, де зародки науки, мистецтва, різних загальнолюдських ідей так витали б у повітрі і всотувалися в людські уми, як там. У Парижі не лише мимоволі засвоюєш усе найновіше з розумової діяльності людства, але водночас стаєш багатогранним, більш інтелігентним і культурним. Так, повторюю, — більш культурним, бо в Італії, Німеччині й Польщі я зустрічав дуже розумних людей, які проте не хотіли припускати, що може існувати щось за межами їхнього благотворного впливу; вони були настільки замкнутими, що для тих, котрі не хотіли відмовлятися від власного світогляду, спілкування з ними було просто неможливим.
У Франції ж, точніше кажучи — в Парижі, такого немає. Як стрімкий потік обточує камінці, тручи їх один об одного, так течія життя шліфує тут розум людей, робить їх вільнодумними. Природно, що під таким впливом і мій кругозір став кругозором освіченої людини. Я можу багато що зрозуміти; я не здіймаю крику, мов той павич, коли почую щось суперечне моїм поглядам або зовсім нове для мене. Може, така терпимість до різних поглядів призводить до якоїсь байдужості і позбавляє бажання діяти, але я вже не зможу стати іншим.
Розумові течії захоплювали мене. Світське життя, салони, будуари, клуби забирали значну частину мого часу, але не поглинали його повністю. Я завів багато знайомств у світі науки й мистецтва і жив життям цього світу, та, мабуть, живу ним і досі. Через вроджену допитливість я дуже багато читав, а тому що легко засвоюю прочитане, можу сказати, значно поповнив свою освіту і йду більш-менш у ногу з розумовим прогресом свого століття.
Я теж людина, що глибоко пізнала саму себе. Іноді я подумки посилаю до біса своє друге «я», яке стежить за мною, критикує мене, не дає віддатись повністю жодному враженню, жодній дії, жодному почуттю, жодній насолоді чи пристрасті. Може, самопізнання є ознакою вищого розумового розвитку, але разом з тим воно дуже ослаблює сприймання. Завжди займатися прискіпливою самокритикою — це означає вилучити з внутрішнього життя частину душі, яка цим зайнята, тобто відчувати й сприймати життя не всім єством, а лише його другою частиною.
Це так само болісно, як для птаха — літати на одному крилі. Крім того, занадто розвинена самосвідомість позбавляє людину здатності діяти. Якби не це, то Гамлет одразу ж у першому акті проштрикнув би шпагою свого дядечка й цілком спокійно успадкував би королівський престол.
А моя самовідданість хоч іноді оберігає мене і втримує від нерозважливих вчинків, але значно більшою мірою набридає мені, не дає можливості зосередитись на якомусь одному занятті. В мені наче сидять двоє людей, і коли одна людина завжди все зважує і критикує, то друга живе тільки наполовину і втрачає будь-яку рішучість. Мене гнітить і та думка, що я вже ніколи не звільнюся від цього ярма, тому що, безсумнівно, чим ширшим ставатиме мій кругозір, тим глибшою ставатиме самосвідомість, і навіть на смертній постелі я не перестану критикувати вмираючого Плошовського, якщо тільки гарячка не затуманить моєї свідомості.
Напевно, я успадкував від батька синтетичний розум, бо завжди намагаюсь узагальнювати всі явища; і жодна наука не захоплювала мене так, як філософія. Але за часів мого батька філософія охоплювала не більше й не менше, як всесвіт і всесвітнє буття, і тому в неї були готові відповіді на всі питання. Тепер вона стала настільки розсудливою, що визнає: всеохоплюючої філософії у колишньому загальному значенні немає, а існує лише філософія окремих галузей знання. їй-право, думаючи про це, мені хочеться сказати, що й людський розум пережив свою трагедію, і почалась вона для нього саме тоді, коли він визнав своє безсилля. Оскільки я веду особистий щоденник, я говоритиму в ньому про такі речі лише з власної точки зору. Я не вважаю філософію своїм фахом, бо, як я вже казав, у мене немає ніякого фаху, однак, як усі мислячі люди, я цікавлюся найновішою течією в філософії, був і зараз перебуваю під її впливом і маю повне право говорити про те, що вплинуло на мій розумовий і духовний розвиток.
Насамперед треба відзначити, що мої релігійні вірування, які я виніс незайманими з колегії в Метці, не вистояли, коли я став читати природничо-філософську літературу. Хоча це й не означає, що я став атеїстом. О, ні! Це було добре колись, у давні часи, — тоді, коли хтось не визнавав «духа», він казав собі: «матерія» — і на цьому заспокоювався. А тепер тільки доморослі філософи займають таку відсталу позицію. Тепер філософія таких питань не вирішує, сьогодні вона відповідає на них «не знаю» і це «не знаю» наполегливо підказує нам. Сучасна психологія займається дуже точним аналізом різних психологічних явищ, проте на запитання про безсмертність душі теж відповідає «не знаю»; і вона справді не тільки цього не знає, а й не може знати.
А тепер мені буде легше охарактеризувати стан моєї свідомості. Отож: не знаю, не знаю, не знаю! У цьому усвідомленні безсилля людського розуму полягає трагедія. Не кажучи вже про те, що наша душа завжди волатиме, вимагаючи відповіді на такі питання, бо це надзвичайно важливі питання, які мають величезне значення для людини. Якщо на тому світі є щось і воно вічне, то нещастя і втрати в земному житті — ніщо. Про них можна було б сказати словами Гамлета: «Біс забирай жалобу, я вдягну соболину мантію». «Я згоден померти, — каже Ренан, — якщо знатиму, що смерть для чогось мені потрібна». А філософія відповідав «не знаю».
Людина борсається в цій страшній невідомості, відчуваючи, що коли б вона могла повірити в що-небудь одне, їй було б легше й спокійніше. Та що ж поробиш? Звинувачувати філософію, що вона більше не створює теорій, які щодня розпадались, наче карткові будиночки, а визнала своє безсилля і зайнялась вивченням та систематизуванням явищ у межах, доступних людському розуму? Ні! Однак гадаю, що я і кожна інша людина мали б право сказати їй: «Я захоплююсь твоєю тверезістю, схиляюсь перед точністю твоїх аналізів, але разом з тим ти зробила мене нещасним. Ти сама зізнаєшся, що неспроможна відповісти на найважливіші для мене питання, зате в тебе знайшлося досить сили, щоб підірвати мою віру в науку, яка відповідала мені на ці питання не тільки рішуче, а заспокійливо й лагідно. І не кажи, що, нічого не стверджуючи, ти дозволяєш мені вірити геть у все. Неправда! Твій метод, твоя душа, сама сутність твоя — це сумніви й критика. Цей свій науковий метод, цей скептицизм і критику ти так прищепила моїй душі, що вони стали моєю другою натурою. Наче розпеченим залізом ти випалила в мені всі ті фібри душі, якими люди вірять некритично і просто, тому, якби я тепер і захотів вірити, то вже не маю чим. Ти дозволяєш мені ходити на месу, якщо я хочу, але ти настільки отруїла мене скептицизмом, що тепер я ставлюсь скептично навіть до тебе, навіть до власного скептицизму, й не знаю, не знаю, нічого не знаю! І мучуся, і шаленію в цій темряві!..»