А я вже не уявляв, як житиму далі, як поведуся з матір'ю. Усе потьмарилось, навіть Оля зчужіла. Мені видавались підозрілими переселення матері з Березівки до міста і товариські взаємини з Балюком, який вельми прагнув з дитинства прищепити мені повагу до загиблого батька. А коли я кінчав спеціальну школу міліції, мати сподівалась, що випрошу призначення на роботу до іншого міста, і була незадоволена моїм непослухом. Дивно і підозріло.
— Так вона… обманула… — видушив із себе.
— Напевне, заради тебе обманула. Як би ти жив, коли б знав? Як? Думаєш, їй легко?
— Але де ж?.. — і я чомусь затнувся, боячись вимовити слово «батько». — Куди він дівся? Куди?
Великошич замислився. Нарешті мовив:
— У тилу під час війни все траплялось. Якось у прифронтовій смузі за декаду пропало безвісти 159 наших військовослужбовців. Відступаючи, фашисти залишали диверсантів, шпигунів, а їх військові частини, потрапляючи в оточення, розповзались по лісах, а потім групами пробирались, проривались до своїх. Ще діяли банди і різне націоналістичне охвістя. Так що, Арсене, не роби поспішних висновків. Зопалу й біле може здатися чорним. Факти, тільки факти скажуть правду. Ти мене зрозумів?
Я здогадувався, що мав на увазі Сергій Антонович, говорячи про поспішні висновки, тактовно обминаючи те страшне слово.
— Ех, коли б по свіжих слідах… — Великошич ступив до стола, заваленого папками, почав перебирати справи, говорячи: — Карпань і Замрика тоді теж не повернулися у свої частини. І твій батько. Всі троє з Березівки, в один місяць.
— Хто-хто? — нічого не зрозумів.
— Старший лейтенант Карпань і старшина Замрика, — повторив Сергій Антонович. — Ти що, не бачив їхніх справ?
Та звістка мене приголомшила, і я кинувся до стола.
— Де вони?
— Ось, усі три лежать зв'язані. Тільки твого батька зверху, — пояснив Великошич.
Справді, вони з Березівки. І в усіх короткотермінові відпустки у жовтні. А частини?.. Їхні військові частини?.. З різних, і не співпадали дні: батькові надали з 7-го по 9-е, Карпаню — з 14-го по 16-е, а Замриці — з 21-го по 23-е жовтня. Виходило, вони не бачились. Я запитливо зиркнув на слідчого, відчуваючи, як прискорено забилося серце.
— Сергію Антоновичу, ви?.. — стримуючи хвилювання, запитав.
— Так, Арсене, тут щось не те, — нахмурив лоба Великошич. — Одне село, в один місяць… І, мабуть, недарма Кедровський зв'язав справи докупи. Але в них жодної зачіпки. Не було, напевне, і вісімнадцять років тому.
— Але ж усі в один місяць, — нагадав я, на щось сподіваючись.
— Вірно, Арсене, і все ж нам залишається тільки припущення. Слідів — ніяких, — безпорадно розвів руками. — І де їх шукати? Кудою вони їхали і хто їх бачив? Де свідки? Ти мене розумієш? Ти уявляєш усю складність пошуку?
— Знайшли ж начальника поліції, — з докором сказав я.
— Знайшли, — підтвердив Сергій Антонович і багатозначнододав — Через п'ятнадцять років, бо він зрадник, кат свого народу. Я тебе попереджаю: облиш поспішні висновки. Коли наші йшли в наступ, у тилах нам вистачало роботи. Повір мені, Арсене.
Я понуро мовчав. На мене з фотокартки у справі дивився батько, відкрито й незворушно, навіть суворо, набагато старший на вигляд, ніж на тій, що в моїй кімнаті, на погонах чотири зірочки, з орденами й медалями на кітелі, без кашкета. Губи міцно стулені. Я лише стис кулаки від безсилля зазирнути в минуле.
— Слухай, Арсене, йди додому, — співчутливо мовив Великошич. — Ні, краще в парк чи на річку, — і кивнув на стіл. — Я сам поскладаю. Решту колись переносиш. Іди, друже, йди, — підштовхнув мене до дверей.
Я не впирався. Переступив поріг — і оглянувся: Сергій Антонович перевів збентежений погляд на стіл, почав складати папки.
— Дайте мені ті справи, — попросив його.
— Бери. І пам'ятай про матір.
Я поклав їх до шкіряної теки й пішов.
Надворі припікало сонце. В безвітрі витав дух розімлілого асфальту і випраженого спекою кленового листя. У калюжі купалися, задоволено цвірінькаючи, горобці. Над дорогою мерехтіло прозоре марево випарів. Прошкував, ніби не вибираючи шляху, але підсвідомо його скорочував, обминаючи центр міста, щоб швидше дістатись Лебідки.
Ні про що не думав, точніше, не міг зібратися з думками, і вони перескакували з одного на інше, наче мій погляд, ні на чому конкретно не затримуючись. У голові панувала мішанина з фактів, на душі — образа, зневіра і сум'яття.
Роки мого життя блідли, натомість прибираючи лиховісного забарвлення. Я поспішав усамітнитись.