У хаті матері не було.
— Привіт, Ніно! А де мама?
— Добрий день! — знітилась, мабуть, від того, що в моєму костюмі. — Віра Матвіївна в погребі, квасять яблука.
Я зайшов у сарай. Ляда погреба відчинена — там горіла гасова лампа. На стіні колихалася чорна переламана тінь матері. По драбині спустився вниз. На мене пахнуло земляним духом, пріллю та діжками з-під квашенини. Мати, у фартусі, пов'язана білою косинкою, перебирала антонівки: більші мила в ночвах, а з них перекладала в діжку, менші — в засік.
— О, так рано! — здивувалася. — Чи забіг перекусити?
— Ні, додому. Чого це ти експлуатуєш Ніну?
— Вона сама визвалась допомогти.
— Коли б ти не розпочала, вона б не визвалась, — дорікнув.
— Я не розпочинала. Випадково прохопилась, що вже пора… — мати не розуміла, чому мене дратувала допомога Ніни. — Якщо тобі неприємно, то я скажу їй.
— Нехай уже… — погодився, щоб не ображати ні матері, ані Ніни.
Я взяв порожнє відро і вибрався нагору. Аж примружився від яскравого сонця.
— Усе, Ніно, відпочивай.
— Я не стомилась.
— Тоді йди до Віри Матвіївни.
— Я не можу… в погребі, — перестала рвати яблука і потупилась.
— Чому?
— Відтоді як маму… земля… яма… — сльози забриніли в її голосі.
Мені погріб нагадував війну, а їй — могилу. Ніна продовжувала зривати антонівки і класти у відро. Я виліз вище й діставав яблука майже з верховіття. Ніна працювала мовчки, зосереджено, і мені теж не хотілося розмовляти. По її посмутнілому лиці нечутно ковзали світлі тіні, і здавалося, що вона похитувалась, наспівуючи якусь журливу безсловесну пісню. Ми швидко наповнили відра, і я заніс їх у погріб.
— Ще кілька відер — і досить, — сказала мати, сутулячись, наче могла головою зачепити стелю. — Ти завези Ніну додому.
— Гаразд, мамо.
— Чому ти не познайомиш її з Карпань? Вона ж її рідна бабуня, — зауважила мати.
— А це не зашкодить пам'яті Дубовенко?
— Ніна вже не дівчинка, Арсене. Горе робить людину дорослішою. І для Карпань велика радість — об'явилася онука. Ти уявляєш?
Ніна досі нічого не відала про таємницю свого народження. Я не збирався про те її сповіщати, і Шепета поводилася так, ніби з найближчих людей у Ніни була тільки вона. Я розумів самотню жінку, що ні з ким не хотіла ділити своєї прихильності, може, й любові до дівчини, яку теж бавила і вважала рідною дитиною. Але скільки залишалося жити Карпанисі? Було б непростимо жорстоко з мого боку позбавити матір фронтовика на старості втішитись дочкою свого сина.
— Тільки спершу ти все розкажи Ніні, — сказав матері.
Антонівка зародила рясно: не минуло й півгодини, як ми нарвали ще кілька відер яблук. Я залишився в погребі, а мати пішла до Ніни.
— Вилазь, Арсене, завезеш Ніну, — мати перервала перебіг моїх думок, зазирнувши в погріб.
— Як вона там?
— Побачиш, — поспішно відвернулась.
Ніна, вже в учнівській формі і червоній кофті, з брунатним портфелем чекала коло мотоцикла, замислено погладжуючи сидіння, обшите сірою овчиною. Зачувши мої кроки, стрепенулась, підбігла до мене із широко розплющеними очима, в яких світились радість і здивування, наче їй відкрився незнаний світ.
— У мене є бабуся! Ви чуєте, бабуся?! — термосувала мене за руку. — Чого ви мовчали? Чого?
— Твоя мама…
— А тепер? Тепер?
Я не хотів їй казати про Шепету і залишив Ніну без відповіді, виводячи мотоцикл на вулицю.
— Боже, рідна бабуся! Може, я не раз бачила її і не знала?..
Вона трималася за ручку сидіння, а портфель під пахвою металевими ріжками впирався мені в бік і не давав думати про щось інше, окрім Ніни та зустрічі з Карпань. Її реакція на розповідь матері полегшила мою місію.
— Коли ми підемо до бабусі?
— Коли захочеш, — повернув голову і бородою торкнувся її губ.
— Сьогодні, зараз. Я тільки покладу портфель, — нетерпляче загуцала позаду.
Вона жила в Шепети, а в тій квартирі вже мешкала інша жінка, що саме чергувала на блокпосту. Поки Ніна злазила з мотоцикла, я подумав, що варто захопити фотокартку з Карпаня, яку він подарував Дубовенко.
— Ніно, винеси батькову фотографію.
— А ви зайдіть, тітки нема вдома, — затрималась на порозі.
Фотографії з Карпаня і Дубовенко висіли поруч, над ліжком, і я здогадався, що то ліжко Ніни. Вона зняла рамку, протерла скло рукавом, мить зажурено дивилась і подала мені. З другого боку рамку закривала диктова дощечка, пришпилена цвяшками.
Я відігнув гвіздки, вийняв дощечку. На звороті фото навскоси проступав напис хімічним олівцем: «Дорогій Ганнусі від Петра. Родиться син — назви Петром, дочка — Ніною. 15 жовтня 1944 року. Карпань».