— Батькова рука, — прошепотіла Ніна. — Мати мені не казала… А чому Карпань, а не Дубовенко?
Ось тобі й не дівчинка, згадав слова матері. Про що вони говорили?
— Дубовенко — дівоче прізвище матері, — пояснив їй.
— То я не на батьковому… — розгублено кліпала віями.
— Яка різниця? Ти ж Петрівна. Ніна Петрівна.
— Ні, треба Карпань. Я скоро маю отримати паспорт.
— Це вирішує суд.
— Нехай суд. Ви мені допоможете? Допоможете? — благально дивилась на мене.
Подумки зважив всі «за» і «проти» й дійшов висновку, що є достатньо доказів, щоб їй носити прізвище — Карпань.
— Допоможу, Ніно, — я сховав фотокартку до кишені. — Поїхали.
Я таки бовкнув дурницю. Мені теж на її місці хотілося б мати прізвище батька.
Ніна нарвала букет білих і рожевих хризантем.
Перед містком через Лебідку я пригальмував, щоб глянути на трьох беріз-сестер, під якими багато літ покоївся батько.
— Журавлі! — гукнула Ніна.
— Де?
— Ген!..
У заплаві, серед татарського зілля, гордовито походжали червонодзьобі птахи з чорними відзнаками, їх зібралось багато, цілий табун, напевне, рихтувались у вирій.
Ми в'їхали в село. Вулицею зустрічались корови, які, зачувши рідне обійстя, мукали й підтюпцем бігли до воріт, хвірток.
— Дядьку-у-у!..
На воринї стояв хлопчик у військовому кашкеті й махав мені рукою. Костик! Він, провідник у мій перший приїзд до Березівки. Я посигналив йому, хлопчик зірвав кашкет із голови, закрутив ним у повітрі, аж на подвір'ї злякано закудкудакали кури. А на площі, порівнявшись з пам'ятником загиблим односельчанам, Ніна попросила мене зупинитись. Зійшла з мотоцикла, розділила навпіл букет хризантем і простягла мені. Я пішов за нею до пам'ятника, статуї скорботної матері, що, похилена, згорьована, стояла серед плакучих верб. Тут поховано мого батька і Петра Карпаня. Он іще лежали на плиті зів'ялі айстри та ружі, які ми поклали з матір'ю.
— Що, вже? — розгублено запитала Ніна, коли я зупинився.
Вона озиралася навсібіч, напевне, намагалась угадати, в якій хаті жила її бабуся. Я кивнув па перелаз, де за тином виднілась верхівка спасівки й острішок солом'яного даху.
— Ви йдіть перші, — чомусь тихо іі знічено попросила Ніна. — А вона признає мене?
На подвір'ї нікого, крім кози Майки, прив'язаної до груші. Вона мекнула, вгледівши нас, і завихляла хвостиком. Вовна на ній відросла і зрівняла драбинки, наслідки тітчиної стрижки. Я рушив до хати.
— Я тут почекаю… Признає вона мене?
Кепсько, подумав, коли Карпань не буде вдома.
Постукав у двері.
— Заходь, заходь, — приглушено долинуло зсередини.
Вона сиділа на лавці і вишивала рушника без окулярів. На беріжку, серед маків та барвінку, було вигаптовано два статечних червонястих півні. В хаті пахло долівкою, горілою соломою, якимись травами, зіллям.
— Сідай, сину, — Карпань відклала шитво. — Вже збиралась якось тебе розшукати і подякувати, що знайшов мого Петра, царство йому небесне. Аж бачу, ти сам об'явився. А вона чого там залишилась? То твоя дівчина?
Я глянув у вікно — Ніна навпочіпки сиділа коло кози і гладила її під шиєю.
— Не моя, бабцю.
— Ох, не баба я, бо й онуки не мала, — скрушно зітхнула. — Ото по літах дожила до баби.
— Ні, ви таки бабуня, — дістав фотокартку і подав їй.
— Петро! — прикипіла поглядом до відбитка. — Веселий, от-от засміється. І чуб, чуб… Три зірочки… А перед війною приїздив не в цьому одягу, — Карпань запитливо глянула на мене. — Де ви її взяли? У мене нема такої.
— Шкода, що ви не вмієте читати.
— Гай-гай, колись ходила на лікнеп, та позабулось.
— Подивіться з другого боку. То що там?
— Щось написано. Я прочитав:
— «Дорогій Ганнусі від Петра. Родиться син — назви Петром, дочка — Ніною. 15 жовтня 1944 року. Карпань».
Бабця сиділа, вражено відкривши рота.
— Хто ж вона, моя невісточка? — майже проспівала, мов приказуючи.
— Ганна Дубовенко.
— Дубовенко… — повторила. — Це та молодиця, що працювала на чавунці і той вовкулака?..
— Так.
— Господи, а я ж якось у неї перечікувала дощ, — Карпань втупилась у вікно, туди, де Ніна забавлялася з козою, і в старої жінки по-дитячому жалісливо й безвільно засіпались губи. — Ти привів її. Моя онука!..
Вона, маленька, висохла, встала й заточилась, я підтримав її, щоб не впала. Тримаючись за мене, видибала надвір і зупинилась, розчулено дивлячись на Ніну.