Розділ п'ятий
Залізнична колія залишилась позаду. Ліворуч попід лісосмугою тягнувся шлях до блокпоста, що його дах здіймався над верхівками дерев. А прямо переді мною марив у ясному сонці світлий березовий гай. Вузька стежка бігла до нього через поле, нешироке, хвилясте, пшеничне. Праворуч, за полем, виднілися два грибки, звідтіля долинали вереск, сміх. З пшениці випурхнув жайвір і полинув увись, заливаючись піснею. Шорсткі колоски торкалися моїх рук, мовби їх лизало язиком телятко. Пахло дозрілим хлібом, вистояною соломою і сухою землею, а від гаю з кожним кроком усе чутніше накочувалась духмяна вільгість зеленого листя, трави, квітів з ледь відчутним присмаком дьогтю. І я вперше, відколи покинув кімнату архіву, з полегкістю дихнув на повні груди.
Незаймана білість беріз, ніжна блакить неба над ними, прозора тиша непомітно врівноважили мене, притлумили біль та сум'яття. І я немов повертався до життя з владним прагненням дії, життя, яке ще не окреслилося в конкретні вчинки, але вже відчував, що не сидітиму склавши руки, і зі злістю послав під три чорти своє скніння, коли треба без метушні й квапливості, тверезо все обдумати, зважити.
Я зійшов зі стежки й попрошкував навпростець через гай до річки. Серед стовбурів, між кущами пурхали метелики, щебетали пташки, низько звисали березові коси, всіяні довгастими сережками. Скоро, за кроків тридцять-сорок, сяйнула Лебідка. На березі нікого. Шаснули наполохані жаби у воду. Тиша і благодать. Я ліг під вербою, підклавши під голову теку, розстебнув сорочку.
Тепер я міг спокійно зосередитись на фактах і зробити висновки.
Так, батька не було в Березівці і він не повернувся у свою частину. Виходило, зник у дорозі і невідомо, чи на початку її, чи в кінці, а може, десь посередині. Отож, треба простежити весь його шлях. І тут я виявився безсилим, бо того шляху ніхто не знав. Малася тільки мета його подорожі, свідчення матері і сусідів, що батько не приїздив у село. Тупик, що примусив Кедровського припинити розшуки. А напевне, його шукали і там, звідкіля він вибув. І ніяких наслідків. Значить, залишалася середина шляху.
Наступне — нещирість матері.
Я цілком погодився з Сергієм Антоновичем, що їй нелегко далася неправда. І раптом зринуло питання: а як би я жив, коли б мати не приховала непевності? Як? Як би почувався перед ровесниками, яких батьки загинули, повернулись інвалідами, пропали безвісти? Мені стало моторошно, і я ледвестримав себе, щоб знову не охопила розпука. Тоді здогадався, чому мати залишила Березівку і хотіла, щоб я отримав призначення на роботу до іншого міста. Вона боялася колишніх сусідів, які давали свідчення Кедровському, боялася, щоб вони колись не проговорились. Мене пойняв сором і жаль.
Нарешті, я знав батька зі слів матері, але ж ані вона, ані я не відали, як він воював.
Мені доконче необхідно розшукати хоч одну людину, яка спілкувалася з ним під час війни. Тоді б відпало багато сумнівів. Одну людину… А Карпань і Замрика? Вони теж не повернулись у свої частини. Ні, троє з одного села в один місяць — не випадковість.
Відчував, що відпустка і ремонт полетять шкереберть.
Нехай!
Мені на живіт упав камінчик, аж я здригнувся від несподіванки і помітив у верховітті верби сороку. Гадав, то її витівка. Нараз хтось поцілив мене в ногу, і я зрозумів, що не сорока. Оглянувся на кущі шипшини попід гаєм. За гіллям пломеніла руда чуприна Василя Хавари. Я показав йому кулака.
Василь вийшов із схованки, безгучно сміючись, питаючи на мигах, чому не купаюсь. Я стенув плечима. Він скинув сорочку й штани в плямах іржі, зробив стойку на руках. На його бронзовому тілі опукло проступали м'язи. Потім розбігся і стрибнув у воду. Я дивився на гладеньке плесо. Але збігла хвилина, друга, третя… Хавара не випірнав. І я скочив… Ах, чорт рудий! Василь нишком сидів під берегом і задоволено сміявся. Я нагнувся за грудкою, та він пірнув і, наче морж, виткнув обережно голову метрів за п'ятнадцять, аби вхопити повітря, і знову занурився.
Я ліг під вербою і стежив, як гарно, дужо плив наввимашки Василь, майже до пояса виходячи з води. Злість на нього пересілась, і я подумав, що напевне Хавара щасливий, не зважаючи на свою німоту, живучи в сім'ї Придиби. Чуйне мав серце Сава Архипович, прихистив по війні сироту.
Василь підплив до берега, потис на знак миру сам собі долоні. Я закивав, погоджуючись, і він вибрався па берег, розлігся на піску, оцупкуватий, у краплинах води. Поглядав на мене розумними банькатими очима, мов щось осмислював чи хотів запитати.
— Що таке? — вголос сказав я.
Хавара загув, швидкозамигтів пальцями, але я нічого не втямив. Тоді Василь показав на мигах довге волосся, фігуру дівчини і телефон. А, я ж не подзвонив Олі! Мабуть, Василь запрошував її купатись, а вона відмовилась, сказавши, що чекала могодзвінка. Я глипнув на годинник і скривився, а Хавара осудливо похитав кучматою головою.