— Залюбки, — посміхнувся на його пропозицію.
— Закінчиш — і додому. Ні, бери Олю і до Лебідки. — Сергій Антонович поплескав мене по плечу важкою, жилавою рукою і весело додав: — Чортяка! І вибрав же дівчину…
Великошич рвучко, ніби засоромившись, вийшов з кабінету. А мені нестерпно забаглося побачити Олю, і я висунув шухляду, підняв на дні ріжок паперу. Під ним лежала фотокартка. Я сфотографував Олю у грудні, коли падав перший лапатий сніг. Вона стояла на східцях універмагу, вдягнена в зимове пальто з хутряним коміром, у хутряній шапці, простягнувши руки, і невимушено сміялась, трохи схиливши голову. Вся в білих зірочках, мов Снігурка. Мені подобалось те фото. Я завжди, як тільки всядуся, обов'язково гляну на нього. Світла й чиста, дитинно щаслива, Оля наче берегла мою душу від людської заскорузлості, черствості, підлості, з якими я стикався під час роботи.
Потім зайшов до Великошича, який щось зосереджено писав, критично оглянув шафи, прикидаючи, скільки часу вони заберуть. Мабуть, небагато, через якихось дві години я вільний. Уже відчував прохолодний подих Лебідки, манливий плюски зеленкуватої води і тихий шелест очерету… До роботи! Взяв у чергового ключ від архівної кімнати, яку нещодавно прибудували в кінці коридора, набрав оберемок папок із позначками «1944 р.» і відніс туди, маневруючи між стелажами, як у бібліотеці. За шість ходок вивільнив одну шафу із справами по 1950 рік. Вони лежали горою на столі, безмовні свідки чиїхось провин.
Мені давно кортіло ознайомитися з архівом, та все не випадало нагоди і бракувало часу. Із справ можна дечому навчитись, перейняти досвід, якого мені не вистачало, і я того не соромився, часто звертаючись за допомогою до Великошича. В школі міліції мене навчили азбуки слідства, а інше я повинен опановувати все життя, якщо, звичайно, прагнутиму робити як фахівець. Прикинув, що до другої години, коли закінчувалась Олина зміна, далеко і я ще встигну переглянути десять-п'ятнадцять справ. Погляд упав на папки з написом «1944 р.», далекий рік, коли я вперше пішов до школи.
Розгорнув верхню. Звичайне розслідування крадіжки зерна, інша — цукрових буряків, далі—макухи з олійні, пограбування їдальні… Всі справи вів Кедровський, дід Кедровський, як тепер його називали у відділі. Він давно перебував на пенсії. Я розчаровано подумав, що з них нічого не запозичу, надто прості справи. Звівся, щоб покласти їх на стелаж, коли ж в очі кинулося ніби знайоме прізвище на папці, перев'язаній навхрест розпушеною мотузкою із клоччя. Мотузка закривала рукописні фіолетові літери, і я відгорнув її з них…
«Розшук капітана Загайгори Федора Павловича…» Федір. І я Федорович… Невже?! Напевне, мати подала відразу після приходу наших. Але навіщо, коли батько загинув у бою під Хмельницьким? Я похапцем розв'язав мотузку, розкрив справу і гарячково почав читати. Хоч повідомлення коротке, але нічого не второпав — «…не повернувся у частину з триденної відпустки в село Березівку». Не загинув у бою, як казала мати, а не повернувся. Тобто десь зник… Відчував, як терпла шкіра на голові і по тілі повзли холодні мурашки.
Не повернувся…
Розділ третій
Мати назавжди втратила число і рік народження, місце і справжнє прізвище своїх батьків. Вона згадувала, що нібито вони жили в якомусь селі і їхній город левадою впирався у ставок, на якому ґелґотали гуси. А неподалік стояла чорна батькова кузня, в якій завжди палахкотів вогонь і з воріт висотувався сірий дим. Пам'ятала, як батько набивав на колеса розпечені залізні обручі, а по тому спускав їх з горба, і вони котилися прямо до ставка, шубовсяли у воду, здіймаючи бризки, сичали, і над ними довго клубочилась пара.
Ще згадувала, як вечором чи вночі їхала на возі польовою дорогою, а за ними мчали вершинки. Батько стріляв з гвинтівки, аж дзвеніло в голові й закладало вуха, а мати все тулила дочку до себе, хрестилася і щось шепотіла… Вони опинились у вагоні, переповненому людьми, і батько висадив її кудись високо, до якихось клунків, де вона й заснула. Пізніше вже крізь сон чула постріли, іржання коней, гамір та зойки. Прокинулась уранці в порожньому вагоні на верхній полиці й почала плакати, гукаючи маму. Звідтіля її зсадив дядько і відвів до височенної кам'яної хати.
Опісля того матері дали прізвище Безродна, визначили число і рік народження. Виховувалась вона в дитбудинку під Києвом, де здружилася з хлопчиком Федьком Загайгорою. Коли закінчила педучилище, а Федір автошляховий технікум, побралися і поїхали на роботу за місцем призначення. Мати вчителювала в Березівці, а батько працював механіком в МТС. У 1936 році у них народився син, тобто я.