Мабуть, Великошич викликав її для показання. Але материна розповідь суперечила істині: цей тиждень Оля працювала зранку, а зараз скоро дев'ята вечора. Я промовчав.
— Хтось ніби бачив її на вокзалі з чемоданом.
Я посміхнувся вигадкам, бо вчора Шмигло перебував ще на волі і ніхто не мав його за злочинця, окрім Великошича. Я не стримався і зауважив:
— Ти щось плутаєш, мамо. Оля працює зранку, а зараз вечір, і не вчора…
Відчув на собі пильний погляд матері.
— Арсене, ти ж проспав дев'ятнадцять годин, — сказала з докором. — Я аж злякалася попервах.
— Що?!
— Еге, дев'ятнадцять. Сьогодні четвер, тридцяте серпня.
За вікном не сутінки, а розпогоджена днина. Від чого цього разу застеріг мене Великошич? Невже справді кудись поїхала Оля?
— Мені ніхто не дзвонив?
— Ні.
Я не витримав і набрав телефон слідчого.
— Доброго ранку.
— Привіт, Арсене, — глухо відповів.
— Де Оля? — запитав без всілякого вступу. Великошич пошелестів якимись паперами, зітхнув і відповів:
— Поїхала.
— Куди? — знову закурликали журавлі.
— До батька.
— А хіба Шмигла вже?..
— Ні, він ще у нас. Приходь, пора тобі все розповісти.
Я нічого не розумів.
— Замкни двері, — сказав, виходячи з-за стола. — Щоб нам ніхто не заважав.
Він почав ходити туди-сюди по кабінету, збираючись з думками, кидаючи на мене то зацікавлені, то співчутливі погляди. Я здогадувався, що вчора, відразу по приїзді з обшуку, він допитував Шмигла і вже мав його зізнання. Але мені не хотілося їх читати, вірніше тримати в руках той папір, до якого торкався вбивця. Я не ображався на Великошича, що провадив слідство без мене. Все правильно з боку судочинства, бо я зацікавлена особа — син убитого, потерпілого. І щоб захист не мав ніякої зачіпки щодо упередженості, Сергій Антонович заздалегідь усунув її.
Передусім мене цікавило, до якого батька поїхала Оля і хто їй Шмигло?
— Вибач, Арсене, що так з тобою повівся, — заговорив. — Тепер розумієш, що інакше не міг. Признатись, я не вірив у наслідки твого пошуку. Вісімнадцять років — строк чималий. Але ти розшукав…
— Завдяки вам, — вставив я.
— То дрібниця, — махнув рукою Великошич. — Саме ти натрапив на ниточку, яка вела до Шмигла.
— Я?!
— Авжеж, — скупо посміхнувся, не зупиняючись, міряючи кроками кабінет. — Але про неї трохи далі. Так от, коли тобі влаштували пастку на дорозі від полустанка, я замислився: від кого злочинець міг дізнатися про твій пошук? Куртій далеко, мати не зацікавлена комусь розповісти. І я подумав про Балюка, перед яким ти не крився.
— Роман Гнатович?!
— Обережно поспитав його, з ким мав розмову, і він сказав, що з Придибою.
— Ех!.. Адже Балюк колишній розвідник, — зазначив гірко.
— Учитель вірив Придибі, як собі. Він врятував йому життя. А Шмигло змикитив, що пахне смаленим. Ну і попросив Хавару, ніби заради Олі, постежити за тобою і про все доповідати йому. І я зацікавився Придибою. Послав запит у Харків, у тій області він народився, і почав чекати відповіді.
— Не попередив я Балюка, щоб мовчав.
— Він хотів тобі допомогти. Сподівався, що Придиба щось згадає цікаве. А тим часом ти повідомив мені найважливіше. Вгадай що? — Слідчий зупинився і лукаво поглядав на мене.
Я гарячково копирсався у пам'яті.
— Про буду на дорозі в Березівку? — запитав я невпевнено.
— Хм, буда теж важливий факт. Ну-ну, подумай, — відверто втішався з моєї скрути.
— Про бороду, яку носив колись Придиба?
— Борода — штрих. Здаєшся?
Мені було соромно визнати себе переможеним, але я досі не бачив тієї провідної нитки, яка б привела мене, без допомоги слідчого, до Шмигла.
— Здаюсь.
— Придиба — колишній гицель, — із задоволенням сказав Великошич. — Добував собі сировину для кушнірства.
— Який же зв'язок? — стенув я плечима. — Гицель.
— Прямий, Арсене. На щастя, ти не знав, що гицелі їздили підводами з будами, куди садовили виловлених собак. То який висновок, лейтенант Загайгора?
Мені стало ще соромніше.
— Вік живи — вік учись, — промимрив я.
— А почув щось незрозуміле, розпитай до дрібниць, — повчально додав слідчий. — Я розшукав старожилів, і вони підтвердили, що Придиба до війни і кілька місяців після визволення міста гицелював. Тепер моя підозра зміцніла, але прямих доказів ніяких. І тут будівельники у глинищі знаходять останки жінки, — слідчий підійшов до стола і здійняв газету. — Впізнаєш?