— Бери його за ноги.
— І куди?
— У шурф гада!
Почувши це, спійманий упав на землю і зав'юнився, як черв'як, насаджений на гачок. Байда схопив його на оберемок, потім затиснув під пахву і тюпцем побіг на пустир.
У бур'янах за висілком із рота невідомого, що бився об кульшу у Байди, затичка випала, і він раптом голосно закричав. Куртка Мостового все ще закривала йому голову. Байда, отетерілий від несподіванки, кинув невідомого на землю і вдарив по голові кулаком, а Мостовий стиснув йому горло своїми пальцями:
— Пошукай затичку!
Гадаючи, що вона десь під курткою, Гордій Байда здер її з голови. На все обличчя, спотворене передсмертними корчами, зяяв широко одкритий рот з вишкіреними зубами. Задихаючись без повітря, невідомий підкидався, бив ногами об землю і, мов вуж, в'юнився під руками Мостового.
Крик із степу, мабуть, долетів до комендатури, бо звідти засюрчав тривожний сюрчок. Не знайшовши затички, Гордій Байда похапцем затис йому рот широкою долонею. Невідомий враз затих, востаннє здригнувся і витягся.
— Тікаймо!
Гордій Байда ще раз заніс над прибитою до землі головою свій важкий кулак і зупинився вражений. Нерухоме вже обличчя видалося йому враз знайомим.
Із селища чулося поспішне тупотіння.
— Тікаймо! — крикнув Мостовий.
Вони побігли в степ і хутко зникли в темряві осінньої ночі.
Додому
Вчинивши несподіване вбивство, Гордій Байда до самого ранку не стулив очей. Всю ніч він переборював у собі нестерпуче бажання вернутися до своєї жертви і ще зазирнути їй у спотворене корчами обличчя, що видалося ніби знайомим. Тепер воно стояло йому весь час перед очима і кидало то в жар, то в холод. Він уже боявся, що Мостовий помилився, що задушили вони ні в чому не повинну людину, яка тепер ніколи не дасть йому спокою.
Лякаючись самотності, ледве дочекавшись світанку, Байда з прихованою надією розбудив Ілька:
— Ти вчора бачив своїх хлопців?
Потривожений раніше часу, сонний Ілько незадоволено лупав очима і довго не міг зрозуміти.
— Ну, Гараська, Митька Куцого бачив?
— Ну то що?
Знервований Гордій Байда не міг уже володіти собою і підвищив голос:
— Я тебе питаю — бачив?
З хатини визирнула злякана Харита.
— Я сама, я сама. Вставай, синку.
— Ну бачив! — обізвався Ілько.
— Коли?
— Гараська в шахті бачив.
— А другого?
— Ну чого ти в'їдаєшся до хлопця? Ну забіг до нього увечері на хвилинку Митько Куций, так хіба вже йому не можна і з товаришами водитися?
— А ти доглядай там горшків. Коли він забігав?
Ілько вже зовсім розбуркався і сів на своїй постелі:
— Як тільки я в хату повернувся, і він прийшов.
Митько Куций, як казав Ілько, був недовго і жалкував, що не застав батька вдома.
— Я йому сказав, що ви пішли, мабуть, до Убогого, так він і побіг за вами.
У Байди враз упав голос. Тепер уже не було сумніву, що в бур'яні на нього в останню хвилину дивилися очі Митька Куцого. Щоб на всякий випадок відвести від себе слід, Байда тут же придумав маневр:
— І мені він потрібний. Зайдеш скажеш йому.
— Не піду!
— А це що за новості?
— Погиркались учора, — вставила Харита.
— А чого ж він однаково дружить що зі мною, що з Гекалом із варти. Якого приятеля знайшов!
Коли б Байда почув це від Ілька не в таку хвилину, він, певне, зрадів би, але зараз тільки ще більше розгнівався:
— А ти раніше не бачив, що воно за стерво собаче, той Куций? Зараз же мені збігай!
Ілько, насупившись, посьорбав кулешику і гримнув дверима. Гордій Байда, перед тим як покинути хату, мусив знати, на яку ступити, щоб не накликати на себе підозри. Те, що він вранці посилав до Митька Куцого сина, послужить йому, коли що, для виправдання. Ілько ж принесе і всі чутки, якщо труп уже знайшла варта. «Та кому в голову прийде, щоб я завівся з хлопцем? Це ж не з п'яних очей», — розраджував себе Байда, вкриваючись холодним потом. Він поліз до кишені за хусткою і пополотнів: хустку він посіяв десь на пустирі, затикаючи нею рота задавленому.
Це була та ниточка, якої він більше за все боявся. Волосся на голові здибилось, і вся кров ураз ніби зупинилась у жилах. Знервований вкрай, він уже борсався, як муха в павутинні. Не надумавши втекти зразу куди-небудь, він розумів, що тепер уже про це нема чого й думати, проте почав хутко збиратися. У вікно заглядав уже сірий ранок, і на шибки сідали білі сніжинки.
Падав перший сніг.
Гордій Байда визирнув надвір. Сніг уже припорошив землю і біленькими шапочками сидів на коляках. Байда подумав, що сніг, напевне, присипав і хустку, і знову завагався зі своїми зборами.
Ілько повернувся блідий і захеканий. Хвилюючись і погрожуючи, він розповів, що Митька Куцого задушила варта. Робітники зняли вже такий ґвалт, що варта й не показується.
— Ми їм цього не подаруємо!
Але для Гордія Байди не все ще було розв'язане. Сумніви про помилку не переставали турбувати його совість.
— За віщо ж його задушили? Що там подейкують?
Цього не міг зрозуміти Ілько. Не за партію ж анархістів? Він уже починав розуміти, що то були дурощі. А що почав приятелювати з вартовиком, та ще з Гекалом, — це вже підозріло.
— Кажуть, що він, мабуть, агентом у варті служив! — Ілько, видно було, перелякався і винувато кліпав очима.
Гордій Байда довго дивився мовчки на Ілька, потім з полегшенням зітхнув і кинув на лаву шапку, яку вже зібрався був надіти:
— Так он хто був твій Митько! Ну, такого падлюку не шкода. Зовсім не шкода. Шпик, значить. Туди йому й дорога! Так це, може, й Гарасько такий?
Збентежений Ілько витріщив очі:
— Щоб Митько Куций…
— Тому ми й не могли нікого вловити під вікном. Ти тільки до нього, а він прикинеться Митьком Куцим — і до тебе, як святий. Шкода, що не знав, я б йому живому язика вирвав! — Тепер Гордій Байда дихав на повні груди, він ніби вдруге народився на світ і згадав про денні турботи. Куций більше вже його не цікавив, треба було думати про те, з чого починати підготовку до проводів німців. Заворушення серед робітників зараз було дуже велике. Тепер з охочих пристати до нього можна легко хоч і сотню скласти, аби тільки остаточно довідатися про час виступу німецької команди. Допоміг йому в цьому німецький телефоніст.
Остаточно переконавшись, що ніяких слідів убивць Куцого варта не знайшла і дозволила вже батькам забрати труп додому, Гордій Байда вийшов і собі з хати. Під ногами ніжно хрускав перший сніг. За ніч він старанно окутав забруднену землю в білі простирала. Обрії розсунулись, шахтні будівлі стояли в білих очіпках. Хто де не йшов, тепер було видно здалеку. Із Платонівки черідкою тяглись шахтарі, а здавалось, ніби на Калинівку наступає цеп. Можливо, тому так поспішно німецький телефоніст знімав зі стовпів телефонний дріт. Оглянувшись назад, він побачив зацікавленого його роботою Гордія Байду і запобігливо викрикнув:
— Revolution!
— Виїздите?
Гордій Байда знав із німецької мови тільки слово «щорік» і вирішив з ним добитися потрібних йому відомостей.
— Виїстіте! — повторив солдат, як папуга.
— Куди виїздите?
— Куди виїстіте? Nach Haus. То тома!
— Додому. Зараз, чи що?
— Ніхт зараза. Морген, морген!
Останніх слів Гордій Байда не зрозумів і знову спитав:
— Так коли назад, значить, цюрік? Сьогодні, завтра, темно, цюрік, — і для пояснення заплющив очі і, мов сліпий, витяг уперед руки.
Солдат довго морщив лоба, нарешті прояснів:
— Ніхт темно, ніхт, морген, — і махнув рукою в бік станції.
— Ну, їдьте до біса. А приїдете в свою Німеччину…
— Дойчланд!
— Я ж і кажу — Німеччину, так і Вільгельма вашого, як ми Миколу, до стінки — і пах, пах!
Німецький солдат від слів «Німеччина» і «Вільгельм» розплився в посмішці, але, зрозумівши Байдину пораду, злякано закипав сорочачими очима: