— Злітаються! — кивнув на будинок Гнат.
— Значить, почули, що можна.
— Ненадовго, мабуть.
— А то що?
— Тісно буде.
— Посунешся.
— Я такий, щоб їх посунути.
— Руки короткі.
— Більшовики доточать.
— «Більшовики», «більшовики»! — передражнив Байда. — Шершнів тільки роздражнили!
— А тебе так нічому й не навчили! За панів уболіваєш!
— Про мене, нехай би вони хоч і всі повиздихали. Ну а без інженерів і нам не обійтись. Люди на те вчилися.
— А тобі не давали. Мовляв, у робітника голова не туди стоїть. Нехай, дурень, усе життя довбає вугілля. Бариші вони й самі порахують.
Убогий і тут мав рацію, і Байда знову скипів:
— Тільки не агітуй мене, будь ласка. Куди ж пак — не голова, а університет якийсь. Сам у революціонерах ходив.
— На повідку у Вариводів. Зійшли такі революціонери на пси, Гордію.
Ілько, мовчки вслухаючись у їхню суперечку, враз чмихнув.
— А ти чого зубами торгуєш? — визвірився на нього батько.
Ілько зніяковів і почервонів. Почувши слово «пси», він згадав, як вони з Гараськом, з його приятелем, спіймали колись директорового бульдога й на лобі в нього намалювали жовтою фарбою інженерську кирку й молоточок. Директор був трохи схожий на свого пса, а з киркою й молоточком ця схожість виступила ще більше. Шахтарі про бульдога потім довго згадували, а побачивши директора, так і прискали зі сміху. Бульдога з того часу стали кликати, як і директора, — Едуард Едуардович.
Біля лампової, чорної від вугільного пороху, стояв вартовий гайдамака, другий стояв біля контори. Ще декілька їх тинялося по двору. Кожного з шахтарів, що з'являлись на подвір'ї, вони обмацували очима, намагаючись ніби просвітити їхні думки, але замість цього бачили тільки замурзані, виснажені, сердиті обличчя.
Коли Ілько подав у віконце свій номерок, Маруся, з великими сірими очима, гнучка, як линва, враз, ніби вітром нахилена, потягнулася до нього:
— Чи це ти! А мені видалося, що Клим.
Ілько відчув, як у нього палахкотять вуха. Маруся, щоб приховати своє збентеження, посміхнулась, і в чорній кімнаті блиснув рядок білих зубів.
— От ще капловухий! У шахту?
— Авжеж, не куди!
— Коногоном?
Ілько йшов працювати за саночника. Соромлячись признатися, він ще дужче почервонів, схопив лампочку і вистрибнув із черги.
З лампами, всередині яких блимав жовтий язичок, шахтарі збирались у прокуреній і сивій від тютюнового диму нарядній. На естакаді гуркотіли вагонетки з породою. Жінки й дівчата, неоковирні в своїх грубих шахтарках, блимали рядками зубів і загонистою лайкою підганяли забурені вагончики. Дівчат зустрічали й проводжали важкими дотепами парубки. Статечні шахтарі смалили востаннє перед спуском під землю цигарки з запашної махорки.
У всіх на язиці вертілася надбавка години.
— Завтра ніби наказ буде, — сказав Семен Сухий. — І не годину, а цілих чотири хочуть накинути.
— Цебто дванадцять годин працювати?
— А сказяться вони!
— Вони, може, і не сказяться, а ми так напевно сказимось.
— Не посміють. Хто б їм дозволив!
Десятники вигукували наряди. Біля чорної стінки стояв Люй Лі з кайлом на плечах. Він морщив своє плескате обличчя з припухлими повіками і весь час перепитував:
— Моя чево?
Кругловидий, з косо поставленими очима, Хабібула відкривав до нього білі зуби і з тугою в голосі говорив:
— Красний — товариш мене називав.
— І моя твоя товалис, — ніби виспівував Люй Лі і знову напружував слух на вигуки десятника.
З колодязя вилізла в іржавих ступах кліть і, як брудна перекупка, сіла на кулаки. Із дверець вискочив випхнутий вагончик і загримів на естакаду. Починали спускати людей, і Байда, підпихаючи наперед Ілька, зайшов до кліті. В одному з ним вибої працював і довгов'язий Гирич. Він теж мовчки переступив на кліть. За ним зайшов конюх Кіндрат Сусідка, з дрібненьким зморщеним обличчям і обстриженою ножицями борідкою. П'ятим вскочив, хрестячи пучкою лоба, кріпильник Задоя. Кліть хитнулась на линві. Ілько сполошено схопився за скобку над головою.
— Отак і тримайся, — сказав до нього, повчаючи, батько і зирнув з-під кошлатих брів на слизьку линву, що коливалася над головою. — Анахтеми! Мерця в яму — і то спускають на міцніших бичівках.