Можливо, Ілько й не переборов би цієї солодкої спокуси, він уже навіть клюнув носом, та нараз над головою в надрах землі загув новий вибух. Підпірки затріщали, ніби дубові дрова на вогні. Із стелі закапала вода. Проте вибійники колупали стіну, як і раніше, а Задоя плішив складені гармошкою цямрини. Він весь лиснів від поту і вже не лазив, а качався котком.
Ілько знову вилазить із нори на штрек. Гарасько куняє на вугіллі.
— Чого ти все спиш?
— Порожняку немає.
— А я вже ні ніг, ні рук не чую. Сказилася б така робота. — І він з гуркотом перекидає санки аж під самий стояк.
— А ти обережніше. Один коногон так зачепив вагончиком кріплення, а за ним друге. Так воно як пішло валитись, як пішло, сажнів три стелі так і рухнуло йому на голову. Кінь, конєшно, тільки квакнув, а коногон попав під вагон.
— І задавило?
— Такого задавиш. Це ж був Василь Моренко. Попав між вагончиком і нахиленими стояками і сидить, як у курені. Чує, стукають по путях: «Живий?» — «Живий», — відповідає. «Зараз відкопаємо!» Він сидить і чекає. Знову стукають.
«Живий?» — «Живий», — відповідає. «Зараз відкопаємо!» Він сидить собі й чекає. Уже й їсти хочеться, а вони знову стукають. «Живий?» — «Живий», — відповідає, і вже, знаєш, так, по-нашому, по-шахтарському. «Зараз відкопаємо!» Разів десять отак і відповідав, а потім замовк. Стукають — мовчить, кличуть — мовчить.
— Ще б довше мнихались.
— Чекай. Тривогу зняли, скоріше копати. Розкопали. До нього, аж він…
— Давно мертвий!
— Хропе, аж земля із стелі сиплеться.
Гарасько шморгає носом і, приставивши до рота долоні, кричить у штрек:
— Давай порожняк, порожняк давай!
Із темряви вогкого штреку, де тліє жовта цятка, долітають хрипкі то лагідні, то сердиті вигуки.
— Вороч!
У відповідь чути удари копит об стальні рейки і лунке брязкання вагончиків.
— Чуть дай. Чуть дай, ну!
Западає тиша. Не чути навіть шереху. Коногон чекає і раптом вибухає майстерною лайкою:
— …Чуть дай!
Цей піднесений, насичений волею і каскадом динамічних слів вигук, мабуть, доходить до коня, як до солдата військова команда. Вагончики здригаються, і партія посувається вперед, посувається не більше, як того хотів коногон. Потім вагончики починають гуркотіти густим металевим басом, їх покриває в'їдливий степовий посвист, і партія мчить у чорних тунелях до бремсберга.
Гарасько чухає свою кудлату голову, схожу на чавун, шморгає носом і йде по вагончик.
— Ex, жисть-жестянка! — лається, слово в слово повторюючи коногона.
Ількові ця «жисть» теж починає не подобатись. На колінах не було вже живого місця. Руки вкрилися виразками. Він уже ледь тяг порожні санки, впирався тільки пальцями ніг, падав на лікті, але від цього санки ставали ще важчими, а тіло боліло ще більше. У вибої, на купі вугілля, Ілько побачив десятника Макуху з вусами фельдфебеля і з одвислим волом. Кругловидий десятник сидів, як сова, і важко відсапувався. Семен Сухий косив на нього очима:
— Стомився, сердешний. Чого ото очі витріщив?
— Душу витріщиш, не те що очі.
— Ти про що?
— Уже одного немає.
Занесені для ударів кайла застигли в повітрі.
— Кажи толком.
— Видали на-гора в лантусі.
— Кого?
— Хабібулу. А сам винен. Тільки почали палити бурки, а його, косоокого, й піднесла чортяка. Нехрист голомозий!
— А ти, звичайно, караульних не поставив?
— Настачиш тих караульних.
— Кишені хазяям набиваєте! — Ілько побачив, як закипає батько. — А шахтар нехай гине? Тоді ще й «сам винен». Геть з вугілля!
Десятник пхекнув і, погойдуючи підвішеною на шиї лампочкою, поліз на штрек.
— Посіпаки чортові! — кинув услід Семен Сухий. — «Сам винен!» А оце, що без повітря задихаємося, теж самі винні?
— Чи було коли, щоб хазяї були винні? Ну почекайте, знайдемо тоді винних!
Гордій Байда спересердя загнав кайло у вугілля по саме кайловище. У Ілька від десятникових слів похололо всередині. Страх скував руки й ноги, на які він і без того вже не міг спиратися. Шпаркий піт заливав йому очі, а вибійники, зціпивши зуби, ще скаженіше кидалися на вугілля. І воно цілими брилами обвалювалося на під.
— Повертайся, повертайся, хлопче! — підганяв Гирич. — Вугілля вже нікуди відгортати.
— Ще засипле. — Семен Сухий наставив вухо. — Бач, підкрадається як.
Підпірки лускали й кололись. Від них уже відлітали тріски, а на кругляках під стелею виростали білі качани із розчавленої сосни.