Сердитий і грізний, ладний розвалити голову першому, хто б заступив йому дорогу, Байда зайшов на подвір'я.
Довкола, в сірій імлі, валялися заржавілі вагончики, залізні труби, купи битої цегли, затоптані в багно шматки линви. Раніше вони наганяли на нього нудьгу, тепер же вбирали очі, як щось дороге і звикле, без чого й життя ставало немислиме.
Побачивши Байду, шахтарі спочатку зиркали на вартового, що куняв біля контори, потім з іскорками цікавості в очах і з посмішкою на чорних губах підходили до нього й замашисто тиснули йому руку:
— Байда! Повернувся! Ну що там?
— Скоро прийдуть наші?
— А то вже терпіти не можна!
У голодних очах тремтіла надія, що, може, хоч він, Байда, скаже нарешті, доки ж їм ходити в ярмі з гетьманськими й німецькими занозами.
Гордій Байда розхвилювався. Вперше за все життя йому доводилось не слухати інших, а самому говорити про політику. І не тільки говорити, а й повчати людей. Він розумів, що не Семен Сухий, а партія доручила йому вести агітацію. Пригадуючи, що і як говорив у в'язниці Троян, затинаючись і червоніючи, як школяр, почав:
— От пишуть про Червону армію в газеті. — Він дістав з кишені вже потерту газетку, відкашлявся й почав з Архангельська.
Коло шахтарів збільшувалося. Щоб не пропустити жодного слова, шахтарі душили в долонях кашель, який рвав їм груди.
— А взяти не можуть, — продовжував Байда, вищий за всіх на цілу голову. — Не можуть, в народі сила прокинулась. Усі заводи вийшли битися з гідрою контрреволюції.
— Ото й нам би треба.
— Звісно, під лежачий камінь і вода не біжить.
Із грудей у шахтарів з шумом виривається зітхання.
— Якби в нас менше було шкурників. А то як що — «мовчи та лиш». Максим Мостовий уже казав: «Морочать вас вариводи, а ви й вуха розвісили».
— Бо Мостовий правильну лінію веде — більшовицьку! Я там у тюрмі наслухався, надивився: меншовикові де тепло, там і він. На язик широкий, а як до діла, так і хвіст набік. Точнісінько, як наш Пантелеймон Петрович. А ще були там, що за землю й волю. Есери називаються. Все їм ставок та млинок сниться, а об робочого бояться руки закаляти. А що вже на більшовиків сичать, так більше нікуди. Ні, правильнішої за більшовицьку партію нема — до біса панів! Заводи робітникам, землю селянам, а хто не робить, той не їсть! Погана, скажете, програма?
Крізь туге коло продерся Семен Сухий і довго тиснув Байді руку:
— Отак би й давно, Гордію. Найматись прийшов?
— Хіба такого приймуть! — сказав шахтар, із захопленням дивлячись на Байду. — Вони бояться більшовиків, як вогню.
Від цих слів Байда враз виріс у власних очах і вже з погордою сказав:
— Стану я їх, буржуїв, просити. Прийдуть більшовики — роботи усім тоді вистачить!
Від контори котився Задоя. Гордій Байда вийшов із кола.
— Ти ж навідуйся до нас, — говорили шахтарі. — Може, дещо почуєш. Правда — вона як джерельна вода.
— Ой, каламутять її попсуї! Був один такий у тюрмі.
Вийшовши з двору, він звернув у степ. На сході в червоних шматках роздертої китайки вставав ранок. Тепер Байда ступав уже твердо й упевнено. Він відчував, що в його житті от зараз трапилась якась зміна. До цього часу він був просто собі звичайний, хіба що з волячою силою, вибійник, а зараз уже на нього, на Гордія Байду, звіряються люди, просять поради.
Він розправив завжди похилі плечі і, може вперше, випростався на весь свій зріст. Гаряча кров заструмила по жилах.
— Байда ще покаже вам! — погрозив він кулаком, обернувшись до контори. — Пам'ятатимете Байдів!
На скошених нивах жовтіла прошита срібним павутинням стерня і ніжно хрускала під важкими підошвами постолів. По черствих обніжках у сухому бадиллі шарудів вогкий вітер. Де-не-де, розплескані дощами, сиротливо чорніли покинуті копи. Господар їх, скосивши ниву, узявся, мабуть, за рушницю і, може, десь стоїть зараз на кордонах Радянської Росії або пробивається в приволзьких пісках на Царицин, а може, і в Сілезьких руднях копає для німців вугілля. Сухими струпами на степу сиділи селянські шахти-вертушки, заростаючи вже бур'яном. Чорним мереживом проносилось над степом гайвороння, а в небі тяглися ключі журавлів у вирій.