— А з німцями ж як? — запитав Гнат Убогий. — Кажуть, що в Німеччині теж революція почалась.
— Це факт. Революція в Німеччині — це значить кінець окупації! Але в цих частинах, що душили Україну, не дуже щось радіють з революції. У солдатські Ради пролізли офіцери. Кажуть, що не будуть уже втручатись у війну нашу з гетьманом, виїдуть до Німеччини, але щоб їх пропустили із зброєю.
— А навіщо тепер їм зброя?
— Зрозуміло навіщо. Душити свою революцію!
— Чорта пухлого! — вигукнув Власов і натиснув на перламутровий ґудзик. Гармонія пронизливо писнула. Побачивши невдоволену гримасу, з якою на нього зиркнув Мостовий, Власов поклав гармонію на ослін.
Гордій Байда слухав Мостового з широко відкритими очима. Той же тобі Троян! Чи вони всі такі головаті — більшовики? Він враз відчув, ніби й сам порозумнішав, і вже сміливіше сказав:
— Ні, оружними цих душителів випускати не можна.
— Малувато в нас зброї на таке діло, — сказав Гнат Убогий.
На весь загін самоохорони, що був створений ще під час першого страйку, було тільки п'ять гвинтівок і три револьвери. Командував загоном Василь Моренко.
— Можемо дістати ще десять револьверів, — сказав Мостовий. — Хто б поїхав? Тут недалеко.
— Щоб не кинулось нікому в вічі, Гордієві треба з'їздити, — сказав Семен Сухий. — Раз ми вирішили прийняти його до партії, то оце й буде йому партійне доручення.
— Що ти на це скажеш, Гордію?
У Гордія Байди аж залоскотало в грудях. Стіни землянки ніби розсунулись, і він побачив перед собою усе селище, всю країну, уярмлену німцями, гайдамаками; а напружать сили Артем, Троян, Мостовий, Сухий і він з ними — і ярмо затріщить, полетять шкереберть і кайзери, і гетьмани. Піддай, Гордію!
— Давай, — сказав він враз голосно, — давай! Раз хочуть задушити революцію, поїду, куди скажете, голими руками буду душити буржуїв. А що повірили старому, за це спасибі!
— Може б, ти взявся й загоном командувати? А то Василь необучений, та й важко йому з ногою!
— Коли доручаєте, буду. Унтер-офіцером служив. А зброю від німців одіб'ємо. Я вже надумав як.
— Ану скажи!
— Засідку на шляху треба зробити. Гвинтівки будуть на задніх підводах. Треба тільки щось придумати, щоб їх відірвати від обозу. Тоді голими руками можна буде взяти.
— Щось дуже просто в тебе виходить, — сказав Мостовий. — Німці не такі дурні, щоб розвісити вуха. Ще хоч би кулемет був.
— І кулемет зробимо. Раз сил у нас малувато, треба на хитрощі пускатись. Коли тільки це буде?
— Про день виїзду німецької залоги не тяжко буде довідатись.
— А я можу ще списів наробити, — сказав Гриць Духота. — У дев'ятсот п'ятому році на Віровській рудні теж, кажуть, не вистачало зброї, так що робітники придумали? Наробили собі залізних списів! І ми можемо зробити і — в штики на німця!
— Обдумайте, товариші. А то зброю чи відіб'ємо, чи ні, а людей можемо загубити. Припоручимо це товаришеві Байді. Згода? Може, мене не буде, Гордію, тоді з Гнатом порадься. А зараз послухаємо Марусю.
Маруся здригнулась. Вона сиділа запишавшись, з червоними від хвилювання щоками. А коли в її бік зиркав гострими очима Мостовий, вона, як і інші, упокорено ніяковіла.
Їй було доручено організувати допомогу родинам червоногвардійців. Робилось це під виглядом допомоги солдаткам. Розповідаючи, як вона збирала кошти, одежу, борошно, Маруся з натугою підшукувала потрібні слова і соромливо червоніла, а коли вимовила, двічі спіткнувшись, слово «пролетаріат», і зовсім зніяковіла.
— Ти сама це робила? — запитав її Мостовий.
— Дівчата з відкатки допомагали. Раніше і заїкатись не можна було, на сміх знімали, а тепер самі бігають, щоб якусь роботу давала.
— А на страйк пристануть?
Маруся кивнула головою.
— Ти ще серед платонівських дівчат попрацюй. А то вони осторонь тримаються, думають, що коли живуть по хатах під солом'яною стріхою, то шахта їх не обходить. І шахти наші, і земля наша. Народ один, і ворог у нас один — капітал. На цьому, товариші, можна й закінчити!