— У, мурло!
Гордій Байда стояв збоку. Пов'язані робітники були, мабуть, з тих, що позалишалися дома, певні, що їх не зачеплять. Такої ж думки ще вчора був і він. Знову заворушилося почуття гризоти, але тепер його починав брати вже й страх.
Байда перехопив погляд зв'язаного робітника.
«Той же тобі Клим, — уже співчутливо подумав він. — Шахтарська кров. Від одного погляду бариньок морозом обсипає».
Марія Іванівна зі своєю подругою пішли додому роздратовані, зі сполошеною радістю, а пов'язаних шахтарів погнали далі по вкритому курявою шляху. Байда теж попростував вулицею. Він ішов, сповнений неприємного почуття, без будь-якої мети. На розі завулка стояв солдат у касці, мабуть, чогось шукаючи, він озирався довкола.
Попереду Байди поспішав кудись Василь Моренко, коногон, молодий ще хлопець. Солдат щось заджерґотів до нього. Той, не розуміючи нічого, знизав плечима. Солдат уже роздратовано викрикнув якесь слово. Василь Моренко махнув рукою і, рушивши далі, кинув:
— Не знаю!
Солдат враз оскаженів і схопився за зброю. Хлопець, побачивши зведений на нього револьвер, кинувся в завулок. Розлютований солдат закричав:
— Большевік, большевік! — і погнався за хлопцем.
Потім у завулку пролунав постріл, а за ним — короткий переполошений крик хлопця.
Байда спочатку нічого не зрозумів. Він хотів і собі повернути в завулок, але постріл прибив його, як грім, а Василів крик і зовсім настрашив.
— Убив, мабуть, хлопця! Ну ти подумай, — говорив він, прийшовши захеканий додому, — ні за що! «Большевік, большевік» — і вже стріляти!
Харита сполошилась. Ілько з самого ранку не показувався на очі.
— І собі десь набігає лиха. Може б, ти до крамниці заглянув.
Ілько міг бути біля крамниці, де, не маючи іншого пристановища, завжди топталися шахтарі. Згадавши про крамницю, Харита несміливо сказала:
— Подейкують, що німці красного товару привезуть.
— Мабуть, усього навезуть, аби тільки ребра витримали. «Большевік, большевік!» — і стріляє. Василь, правда, водився з тими, так у нього ж на лобі не написано. Це так і в мене міг стрельнути.
— А ти сиди в хаті.
— Клим таки правду казав: «Легше в двір не пускати, ніж з двору виганяти». Піду послухаю, що вони ще накоїли.
У Калинівці була тільки одна маленька крамниця з трьома скрипучими приступками. Побачивши в селищі німецьке військо, крамар широко відчинив двері. Першим забіг солдат з обозу, посміхнувся на весь рот і загріб аж три шматки сала, а крамареві тицьнув новенький банкнот. Крамар хоч і не знав вартості цих грошей, але вдячно закивав головою. Марка пішла по руках шахтарів і хутко обернулася на сіренький клаптик паперу.
— Сказано — культура, — з захопленням дивився на папірець опецькуватий кріпильник Задоя. — Гроші і ті новенькі.
— А скільки тут? — питали шахтарі. — Бо той солдат і про ціну не довідався.
Задоя забігав масними очицями, як миша під руками:
— Німець не обдурить.
— Не те що ти!
Забіг ще один солдат. Побачивши стільки поживного, він аж заплямкав губами. Цей дав крамареві вже монету з хижим орлом. Крамар і йому вдячно закивав головою, а шахтарі почали підкидати її на порепаних долонях.
— Ти ж в яку газету, сучий сину, загортаєш сало?
Крамар, бажаючи підкреслити, що його погляди на газету «Голос солдата» не розходяться з поглядами штейгера Вариводи, презирливо скривив губи:
— Кому вона тепер потрібна?!
— Та ти вникни, дурню, що в ній написано! Прокламації роздаєш!
Крамар злякано й поспішно загорнув сало в цупкі аркуші з якоїсь бухгалтерської книги, а газету тримало вже кілька шахтарських рук.
— Де тут?
— Ану, читай.
Гнат Убогий, просунувши й собі голову, знайшов відозву Раднаркому Донецької республіки на першій сторінці.
— Почитаємо. «Ворог біля воріт столиці… Революція кличе, революція вимагає — до зброї! До прапорів! Хай у ці дні всі виконають свою повинність до краю, хай раби й боягузи посоромляться зі своєї підлоти… Хай сичать гади, хай стогнуть боягузи!»